Літературна персона


26 вересня виповнюється 125 років від дня народження російської поетеси, прозаїка, перекладача Марини Цвєтаєвої. 
  11 жовтня виповнюється 75 років від дня народження українського письменника Володимира Яворівського. 
                       
 Марина Іванівна Цвєтаєва народилася в Москві 26 вересня (8 жовтня) 1892 року. Її батько був професором університету, мати — піаністкою. Перші вірші написала вже в 6 років. Першу освіту отримала в Москві у приватній жіночій гімназії, потім навчалася в пансіонах Швейцарії, Німеччини, Франції. Після смерті матері, Марина та її брат і дві сестри виховувалися батьком, який намагався дати дітям добру освіту.
Перша збірка віршів "Вечірній альбом" була опублікована в 1910 році. Вже тоді на творчість Цвєтаєвої звернули увагу знамениті — Валерій Брюсов, Максиміліан Волошин і Микола Гумільов. Їх творчість і твори Миколи Некрасова значно вплинули на ранню творчість поетеси. У 1912 році вона випустила другу збірку віршів — «Чарівний ліхтар». У ці два збірники Цвєтаєвої увійшли також вірші для дітей: «Так», «У класі», «У суботу». У 1913 році виходить третя збірка поетеси під назвою «З двох книг». Окрім поезії вона займається написанням п’єс. У 1912 році виходить заміж за Сергія Ефрона, у них згодом народиться дочка Аріадна. Друга дочка Марини, Ірина, померла у віці трьох років. У 1925 році народився син Георгій. У 1922 році Цвєтаєва переїжджає до Берліна, потім до Чехії і в Париж. Творчість Цвєтаєвої тих років включає твори «Поема гори», «Поема кінця».  Вірші Цвєтаєвої 1922-1925 років були опубліковані у збірнику «Після Росії» (1928). Однак вірші не принесли їй популярності за кордоном. Саме в період еміграції  Цвєтаєва отримала визнання за прозові твори. Проживши 1930-ті роки в бідності, в 1939р. Цвєтаєва повертається в СРСР. Її дочку і чоловіка заарештовують. Сергія розстрілюють в 1941 році, а дочку через 15 років реабілітують. У цей період свого життя Цвєтаєва майже не пише віршів, а лише займається перекладами. 31 серпня 1941 покінчила життя самогубством (повісилася) в будинку Бродельщікових, куди разом із сином була визначена на постій. Похована велика поетеса в місті Єлабуга на Петропавлівському кладовищі.               

Володимир Яворівський народився 11 жовтня 1942 року в поліському селі Теклівці на Вінниччині в сім'ї колгоспника.Закінчивши 1964 року філологічний факультет Одеського університету, працював у редакціях газет, на радіо, кіносценаристом, завідувачем відділу прози й заступником редактора журналу «Вітчизна». Першою книжкою В. Яворівського стала повість у новелах «А яблука падають» (1968). Його твори привертали увагу метафоричністю, образністю письма, бароковою поетикою. Вже тоді критика звернула увагу на «химерність» художнього мислення молодого письменника, яка продовжилася у повісті «З висоти вересня».
Здавалося б, уже в перших двох книжках, а особливо в повісті «З висоти вересня» автор знайшов себе, свій стиль, та несподівано зрадив собі і... поплатився за це. На початку 70-х у колишньому глухому, але живописному закутку Полісся — Чорнобилі розгорнулося будівництво «мирної» атомної електростанції. Спокусившись «надсучасною» проблемою, молодий письменник їде на будову, занурюється в «біографію» атома та його творців і пише роман-хроніку «Ланцюгова реакція» (1978). З гіркотою він зізнається згодом, що, мовляв, «якби було хоча б якесь маленьке знаття про те, як примітивно будувалися ті станції, що відбувалося «за кулісами»...».
Утім, дуже швидко В. Яворівський знову звертається до вже випробуваного, а головне — органічного для себе способу образотворення і пише «химерний», «умовний» роман «Оглянься з осені» (1979).
Наступним твором, який приніс порівняний успіх письменникові, був роман «Автопортрет з уяви» (1981). В центрі його — доля надзвичайно обдарованої української жінки, народної художниці Катерини Білокур, чий унікальний талант високо оцінив Пабло Пікассо. Володимир Яворівський обрав хоч і давній, проте, здається, найдоцільніший у даному разі шлях — оповідь від першої особи. Хоча неподоланих труднощів у зображенні такої неординарної особистості виявилось чимало.
На початку 80-х виник задум документально відтворити у слові трагедію і велич Кортелісів — села знищеного фашистами. Роман «Вічні Кортеліси» удостоєний Державної премії України ім. Т. Шевченка (1984).
Наприкінці квітня 1986 світ потрясла катастрофа на Чорнобильській АЕС. Спонуканий докором сумління за свідоме чи несвідоме «оспівування «мирного» атома», В. Яворівський їде в прославлене ним, а тепер сумно відоме всьому світові місто і з гідною подиву оперативністю пише роман «Марія з полином у кінці століття».
Не з меншою енергійністю, ніж у художній творчості, він працював і в публіцистиці, про що свідчать чотири збірники творів цього жанру: «Крила, вигострені небом» (1975), «Тут, на землі» (1977), «І в морі пам'яті джерело» (1980), «Право власного імені» (1985). Орієнтована, як правило, на ідеологічні стереотипи часу, це — художньо-документальна проза, написана переважно в невимушеній формі асоціативних роздумів про зустрічі з конкретними цікавими людьми. З весни 1989 року полишив літературу і, за власним зізнанням, «весь пішов у політику», ставши депутатом Верховної Ради України.
Сьогодні Володимир Яворівський – відомий народний депутат України шести попередніх скликань, політик і публіцист, громадянин, якому гостро болить доля України та кожного українця.    


21 вересня виповнюється 70 років від дня народження американського письменника Стівена Кінга. 
25 вересня виповнюється 120 років від дня народження американського письменника Вільяма Фолкнера. 


 Народився американський фантаст Стівен Едвін Кінг 21 вересня 1947 року у містечку Портланд, штату Мен, в США. Родина була досить бідною і на додачу батько покинув сім’ю (коли сину було 2 роки) і залишив Стівена з його братом та матір’ю самих. Тому зростав він не в достатку і змушений був з ранніх літ працювати.
 Так майбутній фантаст почав підробляти журналістом, тому після закінчення коледжу вже мав деякий досвід роботи в цій сфері. В 1959 р. з братом він відкриває свою власну місцеву газету. Далі у 1960 р. разом зі своїм другом Крісом Чеслі публікує перші твори оповідань в збірці «Люди, міста та речі», а 1963 р. наступну збірку «Зіркові загарбники». В 1965 році Стівен публікується у журналі «Комікс Ревю».
 Як видно, Стівен Кінг дуже насичено починав свою літературну кар’єру, але не зважаючи на це, письменником він в цей час не зміг стати і саме з цих причин закидає свою творчість. 

 В 1966 р. він поступає до університету в місті Орно, де знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Табітою Спрюс. Після закінчення університету через 4 роки, у 1971 р. він одружується і починає працювати в Хемденській академі, де викладає англійську мову.
 Треба зазначити, що знайомство та одруження з Табітою Спрюс, це був крок до успіху Кінга. Дружина була головною опорою і саме вона зробила зі Стівена письменника. Він не вірив у свої сили і лише завдяки дружині почав писати. Був навіть такий випадок, коли Стівен Кінг викинув свої чернетки до кошика зі сміттям, а дружина, знайшовши їх, повернула ті замальовки чоловіку. Вона його переконала, що це дійсно чудовий твір і йому треба обов’язково закінчити початий роман. Ось так і народилась перша книга Стівена Кінга, до того ж одна з кращих, «Керрі». Закінчивши писати роман, йому вдалось не тільки книгу продати та отримати гонорар, але й зробити перший крок до світової слави.
  Далі, після першої книги, яка вийшла в 1973 р. Стівен Кінг перебирається південніше штату Мен, де жила та хворіла його мати. Після її смерті в 1974 р., Стівен за рік публікує наступну книгу «Доля Салему», над якою сів працювати одразу після переїзду. А в 1980 р. виходить перший роман письменника «Стрілок». Творчість в ці роки просувалася досить повільно, в першу чергу на це впливали шкідливі звички письменника. Починаючи з 1974 р. і аж до початку 1990 р., Стівен Кінг захоплювався алкоголем і  наркотиками. Звісно він писав, але пагубні звички не давали йому нормально працювати, хоча і до 1990 р. він вже досяг досить значних вершин в своїх жанрах. Починаючи з 90-их років, Стівен Кінг остаточно став визначним американським письменником, за що і був удостоєний нагородження медаллю «За особливий внесок в американську літературу».
  Кінг вважається одним із найуспішніших комерційних авторів США, більшість його книг відразу після опублікування стають бестселерами, а їхній загальний тираж на сьогодні вже перевищив 100 млн примірників. Велика кількість творів Кінга екранізована голівудськими кінорежисерами, і майже кожен такий фільм миттєво потрапляє у рейтинг «найкасовіших».
 Кінг неодноразово ставав лауреатом престижних літературних нагород та премій як у США, так і в Західній Європі. 
 Стівен Кінг - це не лише письменник, але й визначний культурний діяч. В 1992 р. він виділив кошти на будівництво стадіону «Менсфілд», який відкрився в 2002 р. Також Кінг допомагає режисерам-початківцям, продаючи їм права на використання своїх книг для сценаріїв всього за 1 долар. Хоча, професіоналам він теж частенько робить такі знижки, як каже сам, любить дивитися екранізації своїх творів. Ще фантаст може похвалитися чотирма радіостанціями, які йому належать. Тобто, Стівен Кінг живе насиченим життям і в свої 70 років активно працює над багатьма проектами, це і нові книги, сценарії і навіть особисті зйомки фільмів. 

 Зрозуміти повною мірою життя і творчість Вільяма Фолкнера можна лише познайомившись з його родоводом. Предки Фолкнера були вихідцями з Шотландії. У середині XVIII століття вони переселилися в Північну Америку, де, як і інші піонери, взялися освоювати нові землі. Це були молоді, сміливі, сильні люди, одержимі однією мрією – розбагатіти. Прадіду майбутнього письменника це вдалося завдяки авантюризму та підприємливості. Він встиг багато чого – взяти участь у війні між Північчю і Півднем, дослужитися до звання полковника, побудувати залізницю і навіть написати два романи.
 Багато рис своїх енергійних предків успадкував Вільям Фолкнер, але тільки не пристрасть до підприємництва. Він обрав свій шлях – літературна творчість.
 Народився Вільям Фолкнер 25 вересня 1897 року в маленькому провінційному містечку Оксфорді, штат Міссісіпі. Тут він провів, напевно, кращі свої юнацькі роки, зачитуючись англійською романтичною поезією, класичною прозою, творами французьких і російських письменників.
 І все ж це були поки романтичні захоплення. Саме життя не дуже-то надихало Вільяма. Школу він кинув, спроба стати професійним льотчиком провалилася, служба в банку і на пошті закінчилася вигнанням, а літературні досліди у вигляді віршів та поеми критики назвали наслідуванням французькому символізму.
 Перші прозові твори – романи «Солдатська нагорода» і «Москіти» – були написані, за визнанням Фолкнера, «заради забави». Проте вже в них письменник намагається знайти власну дорогу в літературі, свій, особливий стиль, який згодом буде відомий як «Фолкнерівський», і власну тему.
 У творчому становленні Фолкнеру допоміг інший великий американський письменник Шервуд Андерсон, який побачив у молодого автора незвичайний талант. Фраза, сказана йому Андерсоном, стала крилатою: «Ви, Фолкнер, сільський хлопець, все, що ви знаєте, це той маленький шматочок землі в Міссісіпі, де ви почали. Втім, цього теж достатньо. Це теж Америка … Все, що потрібно Америці, це щоб ви подивилися на неї, послухали і зрозуміли її, якщо можете».
 Свою Америку письменник помістив на своїй малій батьківщині і дав їй ім’я: Йокнапатофський округ. І сталося неймовірне. «Я виявив, – говорив Фолкнер, – що моя власна крихітна поштова марка рідної землі варта того, щоб писати про неї, що всього мого життя не вистачить, щоб вичерпати її тему». Так, і назва місцевості, і імена персонажів були вигаданими. Але не вигаданими були ті люди, яких добре знав Фолкнер і які перейшли в його книги. Чи не придумані і традиції трьох поколінь жителів півдня, які заселили цю частину Америки, реальні їх почуття, пристрасті, мрії та людські відносини. Фолкнер прагнув бути гранично точним у зображенні тієї місцевості, яку він придумав. Він навіть намалював детальну карту із зображенням пагорбів, ферм, балок, доріг і будівель, де розгорталися події його романів.
  Для 32-річного Фолкнера 1929 рік став багато в чому переломним. Він одружився, але грошей у сім’ї катастрофічно не вистачало  і треба було шукати роботу. Вільям влаштувався кочегаром на електростанцію, а ночами писав. Перші романи «Коли я вмирала», «Святилище», «Світло в серпні» критика зустріла  напрочуд доброзичливо, хоча сам Фолкнер відчував, що він тільки підступає до свого письменницького прориву. Цей період був, мабуть, найщасливішим, саме в цей час визрів задум найоб'ємнішої праці письменника – трилогії «Сільце», «Місто» і «Особняк», яку, в загальній складності, Фолкнер писав 34 роки.
 Якщо говорити про неповторний стиль Фолкнера, то його можна висловити двома словами – прихована сила. Начебто персонажі говорять про прості життєві речі, начебто описуються звичайні життєві ситуації. Але за всім цим криється така міць, така внутрішня драма, яку читач іноді здатний відчути в одному реченні, в одній репліці і навіть у мовчанні героїв. Подібно до них, сам Фолкнер був людиною величезного внутрішнього напруження при абсолютному зовнішньому спокої і уявній байдужості до того, що відбувається навколо нього. Та й життя він вів майже самітницьке, хіба що за винятком юнацьких років, коли перепробував безліч професій, і семирічної співпраці з Голлівудом, на яку пішов виключно заради заробітку. Весь інший час він жив просто і невибагливо, говорячи про себе: «Я не літератор, я фермер». Будинок в Оксфорді був для нього найкращим місцем для творчості і відпочинку. Письменник не любив літературних товариств, політичних мітингів, заяв для друку, зустрічей з колегами. Коли прийшло запрошення від президента Джона Кеннеді з проханням прибути на обід на честь лауреатів Нобелівської премії, Фолкнер сказав: «Передайте їм, що я занадто старий, щоб їхати так далеко заради обіду з незнайомими людьми». До речі, й саме звістка про присудження йому в 1949 р. Нобелівської премії «За яскравий і унікальний внесок у сучасну американську прозу» Фолкнер зустрів досить прохолодно, якщо не сказати, байдуже. Він відмовлявся їхати в Стокгольм, заявивши пресі, що «… це занадто далеко. Я – фермер і не можу надовго відлучатися». Вмовила Джилл, дочка письменника. Їй дуже хотілося побувати в Європі, а улюбленій дочці Фолкнер відмовити не міг. У шведській столиці письменник придбав репутацію самого мовчазного з усіх нобелівських лауреатів. На обов’язкових прийомах, обідах, прес-конференціях він намагався триматися в тіні і якомога менше говорити. Навіть Нобелівську промову він прочитав так швидко і невиразно, що багато хто з присутніх змогли ознайомитися з нею лише на наступний день з газет.
 Уже в зрілі роки Фолкнер повернувся до захоплення своєї молодості – літаку, на якому літав часто і з задоволенням. І ще була у нього одна пристрасть – до верхової їзди, яка не залишила його і на схилі літ. Коней Фолкнер любив безоглядно. Вони ж постійно були і причиною його серйозних травм. Але після одужання він знову сідав у сідло. Останнє падіння виявилося фатальним. Після найсильнішого удару Фолкнеру довелося лягти в лікарню, де він помер 6 липня 1962 року. Поховали його на цвинтарі в Оксфорді.

14 серпня виповнюється 150 років від дня народження англійського письменника Джона Голсуорсі.
24 серпня виповнюється 70 років від дня народження бразильського письменника Пауло Коельо. 
                

  Джон Голсуорсі народився 14 серпня 1867 року в англійському місті Кінгстон-Гілл  (графство Суррей, зараз у складі Лондона) в заможній родині. Його батько — юрист, директор Лондонської компанії не шкодував грошей на освіту сина. Навчався на адвоката в привілейованій школі Харроу, потім в Оксфордському університеті. В університеті став відомим спортсменом у грі в крикет і футбол. У 1890 р. став адвокатом, але так і не почав займатися юриспруденцією, а відправився в кругосвітню подорож, де і почав писати. У віці 28 років Джон Голсуорсі вирішив для себе, що стане письменником. У 1897 р. виходить його перша книга, підписана псевдонімом Джон Сінджон і представляла собою збірник невеликих оповідань «Від чотирьох вітрів». Цим же псевдонімом літератор користувався і для публікації ще кількох робіт. Вже через рік він видав перший роман «Джослін», в 1900 р. — роман «Вілла Рубейн». У 1901 році вийшов ще один збірник оповідань, в якому фігурувала сім’я Форсайтів  —  це був початок реалізації задуму, на який пішло більше 30 років. У 1904 р. виходить книга «Острів фарисеїв», примітна тим, що Голсуорсі вперше опублікував працю під справжнім ім’ям. Коли помер батько Голсуорсі в 1904 році, він став фінансово незалежним. Після виходу роману «Власник» (1906) про Голсуорсі заговорили як про великого письменника, крім того, цей твір став першим томом майбутньої трилогії знаменитої "Саги про Форсайтів". В 1906 р. дебютна п’єса «Срібна коробка» принесла успіх Голсуорсі як драматургу. У 1922 р. був опублікований однотомник «Саги про Форсайтів», який мав шалений успіх і приніс їх автору статус ключової фігури англо-американської літератури. Джон Голсуорсі займався не тільки літературною, а й громадською діяльністю — боровся за те, щоб були змінені закони про жіноче виборче право, цензуру, розлучення та ін., ратував за проведення соціальних реформ, мало не половину доходів витрачав на благодійність. У 1929 році за заслуги перед літературою став членом ордена Заслуг. У листопаді 1932 року Голсуорсі була присуджена Нобелівська премія з літератури. Але він страждав від смертельної недуги (пухлини мозку), тому не зміг особисто прибути на нагородження.
   Голсуорсі помер 31 січня 1933 року в Лондоні.

 Пауло Коельо народився 24 серпня 1947 року в Ріо-де-Жанейро. З дитинства тягнувся до мистецтва: захоплювався театром, літературою. Батьки ж пророкували йому кар’єру адвоката. За бажанням батьків змушений був навчатися в єзуїтському коледжі-інтернаті святого Ігнатія Лойоли, а потім на юридичному факультеті університету.
 Перш, ніж він став інтернаціонально відомим, а його книги – всесвітніми бестселерами, він повинен був подолати багато перешкод. Підлітком він потрапив до психіатричної лікарні, куди батьки, які прийнявши його непослух за ознаку божевілля, тричі поміщали його. Як учасник езотеричного андеграунду, він сидів у в’язниці для політичних в’язнів і піддавався фізичним тортурам.
  В молоді роки Пауло Коельо цікавився Марксом, Енгельсом, Че Геварою, підтримував хіпі, його переслідувала поліція з політичних міркувань. Переживши в юності кризу релігійності, він шукав нового духовного досвіду і не нехтував наркотиками, алхімією тощо.
 Пізніше Пауло об’єднав сили з рок-зіркою Раулем Сейхаса і як хіпі був частиною покоління «любові і миру». Разом вони написали 120 пісень, які революціонізували бразильську рок-музику,  деякі з цих пісень – хіти і сьогодні. Хіпі, журналіст, рок-зірка, актор, драматург, театральний директор і телевізійний продюсер – це ураганне життя змінилося в 1982 році під час поїздки в Європу.
 У 1986 році у віці 38 років Пауло Коельо пройшов пішки у Сантьяго, і саме там він повторно звернувся до християнства і знову знайшов віру, в якій його виховували батьки-єзуїти у шкільні роки. Пізніше він описав цей досвід у своїй першій книзі «Паломництво», виданому в 1987 році. У наступному році його друга книга «Алхімік» створила йому всесвітню репутацію.
 Відомі книги Пауло Коельо:
 «Паломництво» або «Щоденник мага», «Алхімік», «Бріда», «Валькірії», «Мактуб», «Біля ріки  Ріо-Пьедра сіла я й заплакала», «П’ята гора», «Книга Воїна Світла», «Любовні листи пророка», «Вероніка вирішує померти», «Диявол і сеньйорита Прим», «Батьки, сини й діди», «Одинадцять хвилин», «Заїр», «Відьма з Портобелло», «Переможець залишається один», «Алеф», «Рукопис, знайдений в Аккрі», «Подібно річці», «Кохання. Вибрані висловлювання», «Адюльтер».


24 травня виповнюється 105 років від дня народження українського письменника і драматурга Михайла Стельмаха.

 Народився Михайло Панасович Стельмах 24 травня 1912 року в селі Дяківцях (тепер Літинського району Вінницької області) у родині селянина, ветерана російсько-японської війни Панаса Стельмаха. Мати — білоруска.
 У дев’ять років, його віддали до школи. Після її закінчення вступив до школи колгоспної молоді, а в 1928 році оголосив молодіжну бригаду, з колишніх наймитів. Спершу майбутній письменник навчається у Вінницькому педагогічному технікумі.
 У 1933 році закінчив літературний факультет Вінницького педагогічного інституту
 До 1939 вчителював у селах Київщини. 1939 року мобілізований до Червоної армії, учасник німецько-радянської війни. Як солдат-артилерист воював у Білорусі, був двічі поранений.
 З 1944 працював у редакції газети 1-го Українського фронту «За честь Родины». Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією Максима Рильського дві збірки фронтових віршів Михайла Стельмаха: «Провесінь», «За ясні зорі» (1942); в 1943 році — в Уфі надрукована книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Юрія Яновського.
 Після війни, на запрошення поета Максима Рильського, став співробітником Інституту фольклору, етнографії та мистецтва АН УРСР (1945–1953 р).
 Помер 27 вересня 1983 у Києві. Похований на Байковому цвинтарі.                
17 травня виповнюється 95 років від дня народження українського письменника
Анатолія Дімарова.
18 травня виповнюється 105 років від дня народження українського письменника
Вадима Собка.



     Письменник Анатолій Дімаров народився 17 травня 1922 на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в сім’ї учителя Андроніка Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки заради безпеки дітей розлучилися: мати вказала що чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.
 У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933. Юнак, після закінчення середньої школи, був мобілізований до армії. Воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, його поранено й сконтужено. Нагороджений, як учасник війни, орденами й медалями.
 У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».
 Протягом 1950–1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів.
 В 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача.
  Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).
  У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974–1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.
  Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».
  В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем’я дерев’яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев’яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев’яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.
 Працював у газеті «Радянська Волинь».
 Хобі Анатолія Дімарова — колекціонування каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.
 Відмовився від нагороди (орден Ярослава Мудрого IV ступеня) з рук Януковича у 2012 році. Вважав, що не може прийняти з рук людей, «які штовхають країну у прірву».
 Помер 29 червня 2014 у Києві.                                            
 18 травня виповнюється 105 років від дня народження українського письменника Вадима Собка  (1912 - 1981).
 Вадим Собко - автор талановитих романів, п’єс про ратні подвиги і творчу працю українського народу. Твори його користуються широкою популярністю серед читачів не тільки в Україні, а й у інших країнах. Він віддав багато сил і снаги створенню образу нашого сучасника, людини праці.
  Народився Вадим Миколайович Собко 18 травня 1912 року в Москві в сім’ї військового інженера. Після закінчення Луганської профтехшколи працював на будівництві Харківського тракторного заводу. У 1939 році він закінчує Київський державний університет. Почавши трудове життя на Донбасі, В.Собко пише вірші й нариси про героїку шахтарської праці. В 1931 році у видавництві "Український робітник" побачила світ перша книжка його нарисів про шахтарів "Прощай обушок!". Одна по одній виходять друком збірки: "Погляд вперед" (1932), "Торпеда"(І933), "Мій товариш" (1933), "Лінія"(І935), "Новели і балади"(І93б) та поема "Мікрон"(1934).
 Хоча поезія і дала імпульс пошукам письменника свого почерку в літературі, проте в майбутньому вона не стала головним жанром у його творчості, В.Собко невдовзі залишає поезію і пише повісті, романи, п’єси.
  Визнання В.Собку принесли його нові прозові твори: повісті "Скеля Дельфін", "Край синього моря", роман "Любов", пригодницькі романи "Граніт", "Крейсер".
  Почалась війна... Чотири важких роки письменник провів на фронтах, серед воїнів, ділячи з ними гіркоту відступів і втрат, радість перемог. Працюючи в армійських газетах В.Собко побував на Сталінградському, Кавказькому фронтах. В бою за Берлін був тяжко поранений. Після довгого лікування в госпіталі, В.Собко не поспішав додому. Він дивився на післявоєнний світ очима письменника. В уяві поставали образи майбутніх творів: роману "Далекий фронт", п’єси "За другим фронтом", роману "Рана моя - Берлін" і п’єси "Комендант Берліна". Три роки після перемоги він працює у газеті радянської військової адміністрації в Берліні - "Советское слово".
 У роки війни В.Собко написав роман "Кров України" (1943), який становить першу частину трилогії "Шлях зорі". Згодом побачили світ інші частини трилогії - романи "Кавказ" (1946) і "Вогонь Сталінграда" (1947). У трилогії розробляється широке коло проблем: етика і мораль воїнів, виховання мужності, патріотизму, любові до Батьківщини, ненависть до ворога. В ній йде мова про бійців переднього краю, героїзм людей у ворожому тилу, на тимчасово окупованій ворогом території. "Шлях зорі" - значне явище в українській прозі. Це яскравий і разом з тим суворий літопис героїки нашого народу у кровопролитній війні проти німецько-фашистських загарбників. Трилогія написана з великою майстерністю і є одним з кращих творів української літератури.
 В наступні роки вийшли романи "Запорука миру" (1950), "Біле полум’я" (І952), "Стадіон" (1954), "Звичайне життя"(1957),"Нам спокій тільки сниться" (1959), "Срібний корабель" (1961), "Макіївська затока" (1962), "Суворий друг" (1963), "Перші краплини дощу"(І968) та інші.
  Роман В.Собка "Запорука миру" у 1951 році відзначений Державною премією ІІІ ступеня, повісті "Комсомольські ночі" удостоєні премії ім. О.Бойченка. В 1974 році вийшов новий твір "Лихобор" - про сучасне життя робітничого класу, удостоєний Державної премії Української РСР ім. Т.Г.Шевченка.
 Вадим Собко помер 12 вересня 1981 року в Києві на 69-му році  життя.            
5 травня виповнюється 110 років від дня народження української письменниці
Ірини Вільде.
15 травня виповнюється 160 років від дня народження українського письменника
Андрія Чайковського

      5 травня виповнюється 110 років від дня народження Ірини Вільде (1907–1982) – української письменниці, літературного критика і редакторки.
 Ірина Вільде — псевдонім Дарини Дмитрівни Полотнюк-Макогон (Полотнюк — за чоловіком, Макогон — за батьком). Вона народилася 5 травня 1907 р. у м. Чернівці в родині письменника Дмитра Макогона, який походив з давнього шляхетського роду, що відзначився у Хотинській війні 1621 р. У Чернівцях здобула початкову освіту. Через конфлікти батька з румунською владою 1923р. разом з усією родиною, нелегально перейшовши польсько-румунський кордон, Вільде оселилася у Станиславові (тепер — Івано-Франківськ). Тут вона завершила середню освіту, познайомилася з майбутнім чоловіком Євгеном Володимиром Полотнюком, працювала у приватній українській гімназії. Від 1928 р. навчалася у Львівському університеті Яна Казимира на славістиці, була однокурсницею Богдана Ігоря Антонича, з яким пізніше підтримувала творчі контакти. На 4-му курсі змушена була перервати навчання, за одними джерелами — через матеріальні труднощі, за іншими — через підозру у причетності до Української військової організації (УВО). У 1933 р., коли її однокурсники завершили університетські студії, Ірина Вільде вчителює, а відтак розпочинає свою журналістську діяльність: переїжджає до Коломиї, де працює у часопису «Жіноча доля», що був на половину актуально-суспільним, на половину літературним виданням. Тут письменниця й журналістка живе і працює до 1939 р. Дистанційно вона є активною у львівському літературному просторі — саме тут виходять її книжки. За збірку новел «Химерне серце» і повість «Метелики на шпильках», що вийшли у 1935р., Ірина Вільде стала лауреаткою другої нагороди премії Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка — найпрестижнішої літературної відзнаки в українській Галичині.
 Від 1944 р. і аж до смерті Ірина Вільде — у Львові. Працювала кореспонденткою газети «Правда України» (1945–1949), була обрана депутаткою Верховної ради УРСР, до обласної і міської рад м. Львова. У 1965р. отримала Шевченківському премію за роман «Сестри Річинські». Довгий час була головою Львівської організації Спілки письменників УРСР. Померла 30 жовтня 1982 р. Похована на Личаківському цвинтарі.                           
     Андрій Чайковський (1857 — 1935) — український письменник, громадський діяч, доктор права, адвокат у Галичині.
Народився Андрій Якович 15 травня 1857 року в сім’ї дрібного службовця в місті Самбір (нині Львівська область). В ранньому віці втратив обох батьків, тому хлопчика забрала до себе бабуся в село Гординя в Самбірському повіті. Малий Андрій навчився читати польською, оскільки української абетки не було. До початкової школи не ходив, навчався вдома. Іспити за початкову школу здавав приватно.
У 1869-1877 роках навчався в Самбірській гімназії, де прочитав Шевченкового «Кобзаря». В гімназійні роки (1873-1877) був членом підпільного товариства «Студентська громада». У 1877-83 навчався на філософському факультеті, згодом — юридичному факультеті Львівського університету. Очолював студентське товариство «Дружній лихвар».
У 1881 став співзасновником «Кружка правників». У 1882 мобілізований до війська, в чині офіцера австрійської армії брав участь у поході до Боснії. Після армійської служби займався адвокатською практикою в Самборі.
21 вересня 1884 одружився з Гладилович Наталією (дожили разом до золотого весілля, мали 6 дітей) У 1890 відкрив власну адвокатську канцелярію в Бережанах. На Бережанщині проводив активну громадську та освітню роботу — очолював місцеву філію «Просвіти», організовував осередки «Січей», був повітовим кошовим. Належав до Української народно-демократичної партії, з 1899 входив до її керівного органу — Ширшого народного комітету.
У 1914 після початку війни — за доносом єдиновірних співмешканців, які з ідеологічних міркувань симпатизували завойовникам його посадили до сумновідомої львівської в’язниці «Бригідки», де тримали більше двох тижнів, і не знайшовши компромату, випустили.
У 1918—19 роках Чайковський став повітовим комісаром Самбірського повіту, і принципово працював на засадах гуманності та справедливості. З 1919 р. жив у м. Коломиї , яка в той час була «під румунським постолом». У 1926-27 роках очолював осередок «Рідної школи».
2 червня 1935 року помер в Коломиї.
                                                                      
23 квітня виповнюється 95 років від дня народження українського письменника
Василя Большака.
25 квітня виповнюється 110 років від дня народження українського письменника
Миколи Трублаїні.
       Василь Григорович Большак (1922 — 1988) — український письменник.
Народився 23 квітня 1922 року в селі Безуглівці на Полтавщині (тепер Згурівського району Київської області).
З 1937 року — учень Українського газетного училища, Харківської політично-освітньої школи, курсант військово-медичного училища.
У 1941 — 1945 р. — служив у Червоній армії. Учасник радянсько-німецької війни. Служив старшим військовим фельдшером терапевтичного польового рухомого госпіталю, командиром санітарного взводу 60-ї армії.
З 1945 року — кореспондент Київської обласної газети «Київська правда», завідувач відділу Ізмаїльської обласної газети «Придунайська правда».
У 1953 — 1962 р. — завідувач відділу республіканської газети «Колгоспне село», заступник редактора, відповідальний редактор журналу «Дніпро».
У 1962 — 1972 р. — головний редактор журналу «Україна».
1 вересня 1972 — 10 грудня 1979 р. — голова Державного комітету Ради Міністрів Української РСР по кінематографії.
У 1979 — 1985 р. — головний редактор журналу «Український театр».
Помер 18 грудня 1988 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Провідна тема творчості — життя колгоспного села. Автор книг нарисів, документальних повістей, романів: «На мирній землі» (1952); «Сила молода» (1957); «Поїдем за Десну» (1959); «Рідні простори мої» (1959); «Весна-красна» (1959); «Слово про подолянку» (1960); «Співати в гаю солов'ям» (1960); «Образа» (1962); «Глибокий яр» (1964); «Дітям не дозволяється» 1966; «Щедрик-ведрик» (1969); «Геліос — бог сонця» (1974); «Провідник в бездну» (1974); «Не журіться, професоре» (1978); «Осінь пахне медами» (1981); збірок гумору і сатири та інше.                            
        Микола Трублаїні (справжнє ім’я — Микола Петрович Трублаєвський) (1907 – 1941) — український письменник-мариніст, автор творів для дітей та підлітків, журналіст.
Народився 25 квітня 1907 року в селі Вільшанка, нині Крижопільского району Вінницької області. У 1915 році пішов до Немирівської гімназії. Проте навчання не закінчив: у п'ятому класі втік на фронт, бажаючи допомогти червоноармійцям. Та й туди Микола не потрапив — впав з вагону поїзда й покалічив ноги. Відтоді у вінницьких газетах стали з'являтися його дописи й кореспонденції про життя на селі.
1925 року редакція газети «Червоний шлях» посилає молодого активіста на Всеукраїнські курси журналістики у Харкові. Відтак Микола працює в редакції харківської газети «Вісті». Узимку 1927 року Микола Трублаїні як кореспондента «Вістей» посилають у двомісячну подорож на Далекий Схід. Його кореспонденції «Листи з далекої подорожі», «Великим Сибірським шляхом» публікуються в газеті під псевдонімом Гнат Завірюха.
У 1930 р. Трублаїні вирушає в експедицію до Арктики, на острів Врангеля на криголамі «Ф. Літке». Оскільки місце журналіста в експедиції було вже зайнято, письменник опановує професії кочегара, механіка, вантажника і влаштовується на судно котельним днювальним. За участь у цьому рейсі Миколу Трублаїні нагороджують медаллю. Враження від подорожі лягли в основу книг «До Арктики через тропіки», «Людина поспішає на поміч», «“Ф.Літке” — переможець криги». Згодом, 1932 року, письменник знову відвідав Арктику як учасник експедиції на криголамах «Сибіряков» і «Русанов». Люди Півночі, їхнє життя є темою багатьох книг Трублаїні, зокрема першого його великого твору — повісті «Лахтак».
З перших днів Другої світової війни Микола Трублаїні — військовий кореспондент фронтової газети «Знамя Родины». Загинув восени 1941 року в боях під Дніпропетровськом. Ім'ям Миколи Трублаїні названо українську літературну премію за твори для дітей і юнацтва.                         
6 березня 2017 року виповнюється 90 років від дня народження Габріеля Гарсіа Маркеса  — колумбійського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури

  Батьківщиною письменника Габріеля  Гарсіа Маркеса стала Колумбія, де він з`явився на світ у невеликому містечку Аракатака, відбулася радісна подія  6 березня в 1927 році. Перші роки життя Габріель Маркес провів в будинку дідуся і бабусі, так як його молоді батьки були зайняті кар`єрою. У дитинстві майбутній письменник обожнював слухати захоплюючі розповіді діда-полковника, який ділився з онуком спогадами про воєнні походи, битви. Від бабусі хлопчик почув безліч народних переказів, які згодом зіграли значущу роль в його творчості.
 Габріель Маркес покинув будинок, в якому пройшло його раннє дитинство, в віці 9 років, перебравшись до міста Сукре, де проживали його мати і батько. У 12 років хлопчик став студентом єзуїтського коледжу, розташованого поруч з Боготою. Потім він продовжив освіту в Національному університеті Боготи, обраному батьками. Юриспруденція, яку він там вивчав, так і не захопила юнака, зате він зустрів дівчину Мерседес, яка мала стати його дружиною і музою.
 Габріель Маркес так і не отримав диплом юриста, кинувши університет, незважаючи на протести матері і батька. Під впливом романів таких геніїв, як Хемінгуей, Кафка, Фолкнер, юнак вирішив, що його покликанням є література.
У 1950 році він вперше спробував свої сили в журналістиці, отримавши колонку в одній з газет в Барранкилье, де тоді проживав. Також він приєднався до неформального співтовариства письменників, члени якого і спонукали його розпочати створення свого першого твору. Кілька років письменник Габріель Гарсіа Маркес пропрацював кореспондентом, перебравшись до Боготи і влаштувавшись в газету «Ель Еспектадор».
Він об`їздив півсвіту, побувавши в Штатах, Венесуелі, Франції, Італії. Цікаво, що серед держав, які відвідав геній в ті роки, значиться і Росія. Москву він відвідав в 1957 році, будучи запрошеним на фестиваль молоді.
 Дивно, але тільки в 1967 році світ дізнався про існування такого талановитого письменника, як Габріель Гарсіа Маркес. Життя рядових латиноамериканців він поставив на перше місце при написанні твору «Сто років самотності» - і не прогадав. Роман подарував творцеві світове визнання, безліч почесних премій. Твір «Сто років самотності» складно порівняти з будь-яким іншим існуючим романом. У ньому тонко переплелися народні перекази і історична реальність. У книзі розглядається історія Колумбії, охоплюється двовіковий період (19-20 століття). Герої Маркеса демонструють бурхливий темперамент, не забуваючи при цьому про духовність, це поєднання закохує в себе читачів.
 Найвідоміший твір «Сто років самотності» - далеко не єдиний видатний твір, який створив Габріель Маркес. Безліч шанувальників мав роман «Кохання під час чуми». Головним героєм його є безмовно закоханий чоловік. Обраниця віддає перевагу іншому прихильнику, проте персонаж не втрачає віри, продовжуючи чекати уваги недоступної красуні. Рік за роком його любов стає лише сильніше.
 Варті уваги і інші твори Габріеля Маркеса. Наприклад, «Полковнику ніхто не пише» - сумна історія про людину, подвиги якого забуті. Герой громадянської війни змушений виживати, отримуючи лише мізерну пенсію. Однак пригоди не позбавляють його сили духу, мужності для боротьби з несправедливістю, процвітаючої в цьому світі.
 «Осінь патріарха» - роман, над створенням якого Маркес працював багато років, неодноразово переписуючи книжку. Деякі риси диктатора з цього твору, який протягом 100 років тиранить своїх підданих, запозичені у реально існуючих особистостей.
 Заслуговує на увагу і «Хроніка оголошеної смерті», при створенні цього роману письменник згадав безліч бабусиних історій, прослуханих їм в ранньому дитинстві.
 Шанувальники Маркеса часто наголошують на тому, наскільки якісно письменник опрацьовує характери своїх героїв. Персонажів, що з`являються на сторінках його історій, у відгуках часто називають живими. Також автора часто хвалять за вміння передати почуття, переживання людей.
 Габріель Маркес - людина, яка все своє життя провела з єдиною жінкою. Ще в студентські роки його обраницею стала красуня Мерседес, на якій він одружився незабаром після знайомства. У подружньої пари народився син Родріго, який зробив собі ім`я в якості режисера.
 У 1989 році лікарі виявили у письменника ракову пухлину в легенях, після операції в 1992 році хвороба призупинилася. Але письменник продовжував відчувати проблеми зі здоров’ям. Медичне обстеження в 1999 році виявило у нього інше онкологічне захворювання — лімфому. 17 квітня 2014 після перенесеної інфекції, він покинув цей світ в 87-річному віці. 

2 березня виповнюється 135 років від дня народження українського письменника Архипа Тесленка.
5 березня виповнюється 190 років від дня народження українського письменника, поета, байкаря, видавця, громадського діяча Леоніда Глібова.


  Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня 1882 року в с.Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині в бідній селянській родині. Власної землі, крім городу з невеличким садком, не було, тому матері доводилося  наймитувати. А батькові, інвалідові без лівої руки, іноді приходилось підробляти в ратуші переписуванням паперів. Заробітки були дуже малі, і в сім’ї ледве зводили кінці з кінцями, добре знаючи ціну заробленої копійки. Від нестатку, голоду та холоду діти часто хворіли і вмирали. З десяти дітей вижили лише двоє.
 Малого Архипа, хлопчика хворобливого й вразливого, не вабили  галасливі дитячі розваги. У нього рано розвинулася спостережливість, нахил до осмислення всього баченого й чутого, нестримний потяг до читання та нових знань. Поетична жилка в ньому відгукувалася на почуті від матері казки та пісні. Добре закінчивши в 1894 році однокласну церковно-парафіяльну школу, Архип одразу ж вступає до двокласної.
 Молодий Тесленко вирішує самотужки підготуватися до екзамену на народного вчителя. Але на заваді стали злидні: довелося йти наймитувати, щоб якось допомогти батькам. Тяжка фізична праця  виявилася не під силу юнакові. Десь наприкінці 1897 року - на початку 1898 року йому  пощастило влаштуватися писарчуком у  м.Лохвиці, а в серпні 1898 року він перевівся на службу до міської нотаріальної  контори. Тут його змушували виконувати не лише канцелярську роботу, а й працювати в домашньому господарстві нотаря. Надсильна праця, нестерпні побутові умови згубно впливали на його здоров’я, і без того неміцне. У ці роки чимало працював він і над самоосвітою - у міській громадській бібліотеці, а згодом - у новоствореній бібліотеці Народного дому.
 У серпні 1901 році Тесленко покинув службу нотаря і поступив на курси телеграфістів на ст. Долинській Південно-Миколаївської залізниці, але через слабкий зір був скоро відчислений. В цей час Тесленко захоплюється театром, пробує себе в драматургії. В 1902 році він пише драму «Горобина ніч», а навесні 1903 - драму «Не стоїть жить». В цей же рік він організував аматорський театр у рідному селі. Десь на початку 1904 року Тесленко розпочав працю над своїми першими оповіданнями - і в цьому жанрі утвердив себе як письменник. Перші оповідання, переписані до одного зошита, навесні 1905 року склали збірочку, яка містила п’ять творів. З нею він поїхав у червні 1905 року у Київ, бажаючи її надрукувати. Та на цей раз спроба не вдалася. Згодом збірку було передано до журналу «Нова громада», в якому у 1906 році і були надруковані оповідання.
 5 грудня 1905 року відбулися політичні виступи в Лохвиці, в яких прийняв участь і Архип Тесленко. Почались арешти. Тесленко покинув село і вирушив до Києва. Архип був змушений шукати випадкового заробітку й нічлігу. Постійним притулком для нього стала редакція газети «Громадська думка», де він міг працювати, читати, вчитися. Першими з написаних у Києві творів були оповідання «Радощі» та «Школяр», які побачили світ в 1906 році.
 У рідне село Тесленко повернувся у другій половині серпня 1906 року, але там він попав під слідство, а потім по етапу його відправили на північ. Близько двох років його тримали в тюрмах, а потім заслали до Вятської губернії. Тюрми та етапи, жорстокі поводження тюремщиків підірвали здоров’я письменника. Хворий на туберкульоз, він у 1909 році повернувся в Харківці.
 Протягом 1909 року письменник написав дві редакції нової повісті «Страчене життя». Тим часом відбувся новий суд над Тесленком, який засудив його на 2 тижні ув’язнення. Наприкінці 1909 року його збиралися відправити до в’язниці, але погодились зачекати, доки одужає тяжко хвора мати. Її поховали 3 січня, а другу половину січня хворий письменник відсидів у Лохвицькій в’язниці. Стан його здоров’я погіршав. Після смерті матері хворий письменник залишився без усякої допомоги, у вкрай тяжких побутових умовах. І 28 червня 1911 року у лікарні м.Луки Архип Юхимович Тесленко помер.
 На вшанування його пам’яті в 1939 році на центральній площі села Харківців урочисто було відкрито пам’ятник. А в 1982 році за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося 100-річчя з дня народження письменника.              
 Леонід Глібов народився 5 березня 1827 року в селі Веселий Поділ  Хорольського повіту на Полтавщині, в родині управителя маєтків магнатів Родзянків.
 Початкової грамоти Глібова навчила його мати, Орина Гаврилівна, культурна і освічена жінка, потім хлопця учив місцевий панотець, а в 1840 році його віддали до Полтавської гімназії.
 У перші роки перебування в Полтавській гімназії Леонід Глібов пробує писати російською мовою. Його творча біографія починається віршем «Сон», написаним у 1841 році. Захворівши Глібов змушений був залишити гімназію. Після одруження і невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він вступає в1849 р. до Ніжинського ліцею вищих наук князя Безбородька. В цьому учбовому закладі в свій час навчався М.Гоголь і Є.Гребінка.
 З 1855 р. Леонід Іванович Глібов, після закінчення ліцею, працює викладачем історії та географії в дворянському училищі в м.Чорному Острові, Подільської губернії, звідки в 1853 р. переходить на посаду викладача історії та географії в Чернігівську чоловічу гімназію. В цей період і з'являються перші українські байки Глібова - здебільшого вільні переклади з Крилова. В ці роки він пише також ряд ліричних віршів в дусі пісенно-романтичної поезії 20-40-х років 19 ст.
 Ще в 50-х роках в Чернігові виникає гурток з місцевої інтелігенції. Активну участь у діяльності цього гуртка бере і Глібов з дружиною. Внаслідок зусиль Глібова з липня 1861 р. починає виходити щотижнева газета «Чернігівський листок», у якій вміщувались прозові і поетичні твори Глібова під псевдонімами: «Ив. Кенер», «Простодушный». В газеті висвітлювались питання громадсько - культурного життя України того часу, порушувались питання про діяльність недільних шкіл, про освіту жінок. Зростання популярності «Чернігівського листка» насторожило царських чиновників, які піддали суровій цензурі вміщувані в ньому матеріали. Викриття нелегальної діяльності осіб, зв'язаних тісною дружбою і співробітництвом з Леонідом Глібовим, вело до розширення слідства. Увесь цей процес привів до того, що царська влада припинила видання «Чернігівського листка». Цей удар тяжко вплинув на Глібова. Він відходить від громадської діяльності й залишає Чернігів. На кілька років Глібов знайшов притулок у Ніжині, де він оселився з дружиною, яка тяжко захворіла.
 Поховавши у Ніжині дружину, Леонід Глібов переселився до Чернігова, де дістав посаду завідуючого земської друкарні. Навколо Глібова групуються літературні і театральні сили м.Чернігова.
 За останні чотири роки свого життя письменник створює українською мовою вдвічі більше, ніж за весь попередній час.
 Помер Леонід Іванович Глібов 10 листопада 1893 року на 66 році життя, від астми і хвороби серця. Поховано його в Чернігові, де він прожив половину свого життя.

26 лютого 2017 року виповнюється 215 років від дня народження французького письменника Віктора Гюго
Віктор Гюго — видатний французький письменник, драматург, поет, публіцист і громадський діяч.
 Народився Віктор-Марі Гюго 26 лютого 1802 у французькому місті Безансон в сім’ї генерала. Перші роки провів в Марселі, а також різних містах Італії, через військову кар’єру батька. Освіту почав здобувати в ліцеї Людовика Великого. Перші твори Гюго написав у 14 років. Інтерес читачів привернув завдяки сатирі «Телеграф». З перших же років заняття поезією і прозою отримує визнання на літературних конкурсах.
 У 1822 році він одружився на Адель Фуше, в шлюбі народилося п’ятеро дітей.
 Перший роман Гюго був виданий в 1823 році — «Ган ісландець», підштовхнув автора до створення літературного гуртка, який також видавав журнал. Вже в 1824 вийшло зібрання віршів «Нові оди». У 1825 році Гюго отримав орден Почесного легіону, увійшов до складу гуртка романтиків.
 Драма Гюго «Кромвель», написана в 1827 році, висловлює принципи романтизму автора.
 Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюго надзвичайно продуктивним. 1829 року з’явилася п’єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Потім Гюго пише драму «Ернані», «Битва за Ернані». Не менший резонанс мали і наступні п’єси, зокрема, «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).
 Особливе місце у творчості письменника займає «Собор Паризької Богоматері» (1831).
 Збірники ліричних віршів Віктора Гюго — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені і тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе.
 У 1841 році Гюго став членом Французької академії.
 1842 року письменник видав книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), в якій виклав свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. У 1843 році поет пережив страшну трагедію: його дочка Леопольдіна та її чоловік потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюго став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюго вступив в сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї.
 Після державного перевороту 2 грудня 1851 року письменник зник у Брюсселі, звідти перебрався на острів Джерсі, де провів три роки, а в 1855 — на острів Гернсі.
 За час вигнання Гюго написав — «Наполеон Малий», «Відплати».
 1856 року вийшла збірка «Споглядання» — лірична поезія Гюго, а 1859 було видано перші два томи «Легенди століть», які затвердили його славу великого епічного поета. У 1860—1861 Віктор знову звернувся до роману «Негаразди», значно переробивши його і розширивши. Книга була надрукована 1862 року під назвою «Знедолені». У період свого перебування на Гернсі Гюго опублікував книгу «Вільям Шекспір» (1864), збірку віршів «Пісні вулиць та лісів» (1865), а також два романи — «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869).
 У 1870 році Гюго повернувся до Парижа, був обраний у Національну Асамблею 1871 року. Але незабаром склав з себе депутатські повноваження на знак протесту проти політики консервативної більшості.
 1872 року Віктор видав збірку «Грозний рік», що свідчить про втрату ілюзій щодо Німеччини, до союзу з якою він закликав Францію починаючи з 1842 року. 1874 року Гюго пише історичний роман «Дев’яносто третій рік».
 У віці 75 років Віктор Гюго видав не тільки другу частину «Легенди століть», але і збірник «Мистецтво бути дідом», на створення якого його надихнули онуки Жорж і Анна. Заключна частина «Легенди століть» вийшла 1883 року. У тому ж році Жульєтта Друе померла від раку, і ця втрата підкосила сили Гюго.
 Гюго помер 22 травня 1885 у віці 83 років від пневмонії. Його останки були поміщені в Пантеон — поруч з Вольтером і Руссо.                    
7 лютого 2017 року виповнюється 205 років від дня народження англійського письменника Чарльза Діккенса

 Чарльз Діккенс — англійський письменник, один із найпопулярніших романістів вікторіанської епохи.
 7 лютого 1812 — народився в Лендпорті поблизу Портсмута в сім’ї службовця фінансового управління морського відомства.
 З 1817 по 1823 родина Діккенса проживала в місті Четем, де Чарльз почав відвідувати школу. Ці роки він згодом називав найщасливішими у своєму житті. Кінець безтурботному дитинству поклали фінансові неприємності, через які батько був посаджений в боргову в’язницю, а 11-річний Чарльз змушений був кілька місяців відпрацювати на фабриці, що виробляла ваксу.
 1824-1826 — роки навчання в приватній школі «Академія Веллінгтон-Хаус». 1827 — вступив на місце молодшого клерка в адвокатську контору.
 У 1828 р. — влаштувався вільним репортером в судову палату, а в 1832 р. — парламентським кореспондентом.
 У 1833 р. в щомісячному журналі письменник надрукував свій перший нарис — «Обід на Поплар-Вок», підписаний псевдонімом «Боз».
 1836 — опублікував перші розділи роману «Посмертні записки Піквікського клубу», що мали великий успіх у читачів. У тому ж році Діккенс одружився з дочкою юриста і журналіста Дж. Хогарта Кейт, з якою він створив велику багатодітну родину (в них було 10 дітей), але так і не випробував подружнього щастя, вони розлучилися 1868.
 1837-1841 рр. — Виходять в світ знамениті романи Діккенса: «Пригоди Олівера Твіста» (1839), «Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі» (1839), «Лавка старожитностей» (1840) і ін.
 У 1842 р письменник здійснив подорож в США, під час якої пережив глибоке розчарування в американській демократії та американському способі життя. Ці враження знайшли відображення у романі «Мартін Чезлвит» (1844). Потім з’явився цикл «Різдвяні повісті» (1848), романи «Домбі і син» (1848), «Життя Девіда Коперфілда, розказане ним самим» (1850).
 В 1850-ті рр. — Були написані романи «Холодний дім» (1853), «Важкі часи» (1854) і «Крихітка Дорріт» (1857). Деякий час Діккенс працював редактором журналу «Домашнє читання», в якому друкував власні твори. Після конфлікту з видавцями він заснував аналогічний журнал «Круглий рік».
 З 1858 письменник виступав з публічними читаннями своїх творів. Ці читання стали легендарним явищем європейського культурного життя.
 1860-і рр. — Працював над романами «Великі сподівання» (1861), «Наш спільний друг» (1865), «Таємниця Едвіна Друда» (1870, незакінчений).
 9 червня 1870 — помер внаслідок інсульту. 

1 лютого 2017 року виповнюється   120   років від дня народження українського письменника культуролога, публіциста Євгена Маланюка.
 2 лютого 2017 року виповнюється   205   років від дня народження українського письменника, педагога, видавця Євгена Гребінки.
Євген Филимонович Маланюк народився 1 лютого  1897 року в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської обл.). Закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початком світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-Західний фронт, де Маланюк познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після вибуху Жовтневої революції закликає його повернутись на Батьківщину, щоб взяти участь в обороні Української Держави.
 Євген Маланюк працює в Генеральному Штабі України, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР. У 1920 році опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал «Веселка», де побачили світ його перші поезії.
 1923 року разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій «Озимина». Пізніше перебрався до Чехословаччини, там у Подєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Брав активну участь у суспільно-політичному житті. У міжвоєнний період з’являються в світ його збірки поезій «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939).
 Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка. Вже за океаном виходить його поема «П’ята симфонія» (1954), збірки «Влада» (1951), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964). Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах «Книги спостережень» (1962, 1966). Вже після його смерті побачила світ збірка «Перстень і посох» (1972).
 Після одруження тридцятитрирічного письменника з Богумілою Савицькою, поет нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі.
 У червні 1949 року поет переїжджає до США. Спершу працює фізично, потім — в інженерному бюро в Нью-Йорку. В цьому мегаполісі 16 лютого 1968 року Євген Маланюк і помер. Похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.                               
    Євген Павлович Гребінка народився 2 лютого 1812 року на хуторі Убіжище Пирятинського повіту на Полтавщині в сім’ї відставного штаб-ротмістра.
 Початкову освіту здобув вдома. У 1825–1831 роках навчався у Ніжинській гімназії вищих наук, під час навчання почав писати вірші.
 1827 року написав драматичний твір для самодіяльного театру «В чужие сани не садись».
 1829 року почав працювати над перекладом на українську мову поеми Пушкіна «Полтава». Брав участь у виданні рукописних журналів, складених із учнівських творів М.Гоголя, Н.Кукольника, М.Прокоповича, Г.Гребінки.
 1831 року закінчив гімназію, пізніше на сторінках «Украинского альманаха» в Харкові під псевдонімом Е. Гребенкин побачив світ його перший вірш рос. «Рогдаев пир» («Рогдай сидел между друзей…»). У 1831-1833 роках служив у 8-му Малоросійському козачому полку.
 З 1834 року жив у Санкт-Петербурзі, де восени вийшла його збірка байок «Малороссийские приказки». Служив у Комісії духовних училищ при Синоді.
 З 1838 року до смерті викладав словесність, часом також і природознавство, в Дворянському полку, 2-му кадетському корпусі і в інших військово-навчальних закладах.
 1840 року Гребінка допоміг Шевченкові у виданні «Кобзаря». Того ж року в журналі «Отечественные записки» вийшла Гребінчина повість «Записки студента», а в «Утренней заре» — повість «Кулик».
 1842 року пише повість «Сеня». У 1843 році Гребінка відвідав Україну, був у Харкові, було надруковано роман «Чайковський».
 1844 року Гребінка одружився з Марією Василівною Ростенберг. Того ж року вийшов його роман «Доктор». 1845 року познайомився з П.Кулішем, написав нарис «Петербургская сторона».
 У 1847 році відкрив своїм коштом у селі Рудці Лубенського повіту на Полтавщині парафіяльне училище для селянських дітей. Того ж року вийшли повість «Заборов» та «Приключения синей ассигнации». З 1846 року Гребінка почав видавати зібрання своїх прозових творів. До кінця 1848 року він видав вісім томів. Помер Гребінка 3 грудня 1848 року від туберкульозу в Петербурзі. Тіло його перевезли в Убіжище, де й поховали.                     

14 січня 2017 року виповнюється 80 років від дня народження відомого українського письменника Євгена Гуцала.
    17 січня 2017 року виповнюється 75 років Роману Гораку — українському письменнику, прозаїку, досліднику творчості Івана Франка.


 Майстер українського слова Євген Пилипович Гуцало народився 14 січня 1937 року на Вінничині в селі Старий Животів. Батьки вчителі змалку привили хлопцеві жагу до знання. Саме любов до книг надихнула Євгена стати письменником. Друга світова війна, яка припала на дитинство Євгена, внесла в творчість письменника великий слід.
 Після блискучого закінчення середньої школи, на початку 50-х років, найкращий школяр села вирішив вступати до Київського університету ім.Т.Шевченка на факультет журналістики, але не пройшов по конкурсу.
 Євген Гуцало, через рік, вступив у Ніжині до педагогічного інституту ім.М.Гоголя. Там активно живе творчим життям, пише вірші, стає активним членом літературної студії. У 1959 закінчив філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. Після випуску деякий час працює в газетних редакціях.
 В 1960 році Гуцало повністю присвячує себе літературній діяльності, а вже через два роки виходить перша збірка оповідань письменника «Люди серед людей». В період «хрущовської відлиги» шістдесятих років Євген зміг сповна реалізувати свій талант. В цей період один за одним виходять блискучі твори письменника. Як наслідок, плідний вінницький літератор Євген Гуцало ввійшов до плеяди українських письменників-шістдесятників.
 Євгена не зміг зламати і «брежнівський застій», коли знову відновилися утиски та цензура по відношенню до української творчої інтелігенції. Письменник тонко висміював реалії радянського життя, але, все ж таки, робив це не так відкрито, як тогочасні письменники дисиденти.
 Крах комуністичної системи та відновлення незалежності дає творчості Гуцала нове дихання. В цей час йому вдається відкрито сказати все те, що раніше доводилося вкладати поміж рядків. Але, на жаль, 4 липня 1995 року життя видатного українці обірвалося.
 Євген Гуцало — лауреат Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, літературної премії імені Юрія Яновського, його книги перекладені багатьма мовами світу.                                                   
 Роман Дмитрович Горак — письменник, прозаїк, дослідник творчості Івана Франка, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка з 1993 року. Заслужений працівник культури України. Кандидат хімічних наук, професор.
 Народився 17 січня 1942 р. у селі Городок Львівської області.
 Навчався у Львівському університеті ім.Франка на хімічному факультеті (1959—1964). Служив в армії (1964—1965). Працював у Бориславській філії Всесоюзного інституту органічної хімії та хлорної промисловості (1965—1968). Навчався в аспірантурі на кафедрі органічної хімії Львівського університету ім.Франка у 1968—1971 роках. Від вересня 1971 до літа 1974 працював викладачем Хмельницького вищого артилерійського командного училища.
 За той час захистив кандидатську дисертацію у 1973 р.
 Після того короткий  час працював в Українському науково-дослідному інституті поліграфічної промисловості, центральній лабораторії заводу хімічних реактивів, у науково-дослідному інституті сірчаної промисловості, поки не потрапив до дослідницької лабораторії нових лікарських форм у Львівському медичному інституті.
 У той час почав друкуватися у журналі «Жовтень» львівської організації Спілки письменників УРСР. Своїм «хресним батьком» у літературі вважає письменника Юрія Коваля, який завідував відділом у журналі Жовтень, і якому приніс свій перший роман про Івана Франка. Однак твір не був надрукований, натомість головний редактор «Жовтня» Роман Федорів порадив Гораку взятися за постать Маркіяна Шашкевича. У 1983 році вийшов друком роман Горака «У сутінках» під назвою «Шашкевич».
 Від лютого 1993 - директор Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка.
 Активний і непересічний діяч у справі вивчення, збереження і використання з науковою і освітньою метою спадщини Івана Франка. Його перу належить понад 300 досліджень і статей про Івана Франка та багатьох письменників.
 Окремими виданнями вийшли його твори: «Тричі мені являлася любов», «Задля празника. У сутінках», «Легенди Нагуєвич», «Марія, мати Франкова», «Адреси пам’яті Івана Франка у Львові», «Адреси юності Франка в Дрогобичі», «Де верхи взносить наш Бескид гордий…», «Твого і’мя не вимовлю ніколи», «Призабуті з Вовкова», «Дім на Софіївці» та ін.
 Автор сценаріїв телевізійних фільмів про Івана Франка: «Рідне село Франка», «Адреси генія у Львові», «Дрогобич – місто юності Івана Франка», «Іван Франко і Львівський університет», «Іван Франко».
 Член Національної Спілки письменників України з 1988 року, заслужений працівник культури України, лауреат Львівської обласної премії в номінації «Літературознавство, сучасна літературна критика та переклади» імені Михайла Возняка, лауреат премії ім. І. Франка.                          
В січні виповнюється 125 років
від дня народження англійського письменника,
справжньої легенди у світі фентезі
Джона Рональда Руела Толкіна
та 85 років італійському письменнику, літературознавцю та філософу
Умберто Еко


3 січня виповнюється 125 років від дня народження видатного англійського письменника Джона Рональда Руела Толкіна (1982 – 1973).
 Толкін народився 3 січня 1982 року в одній з найекзотичніших країн світу — південноафриканській Помаранчевій республіці. його батько керував відділенням Африканського банку, і родина вимушена була жити далеко від Англії. Чотирирічним Джон із братом і матір’ю поїхав відвідати родичів у Великій Британії. Але до Африки так і не повернувся — 15 лютого 1896 року надійшла телеграма про раптову смерть батька. Для родини почалася боротьба за виживання.
 Першим учителем Джона була його мама. Саме вона навчила його, шестирічного, латини. Проте хлопчика цікавили не лише різноманітні значення слів, а й їхнє звучання і форма.
 1904 року біда знову постукала у двері Толкінів — померла мати. Про братів піклувався католицький священик Морган, який виявився гарним опікуном. Він не лише ощадливо витрачає кошти, що успадкували хлопчики від батьків, а й часто-густо витрачав на вихованців власні гроші, яких теж було не надто багато.
 Шістнадцятирічним Толкін познайомився з чарівною дівчиною Едіт Братт, своїм першим і єдиним коханням. їхні стосунки опікунові не сподобалися, бо відволікали Джона від навчання. Тож отець Морган заборонив Рональдові як неповнолітньому навіть листуватися з Едіт. Така жорстокість була виправданою. Єдиною можливістю для Рональда навчатися в Оксфордському університеті було скласти іспити й здобути стипендію, яку надавали лише тим, кому не виповнилося дев’ятнадцяти років. І юнак досяг цієї мети. Але щойно настало повноліття, він негайно написав Едіт листа, у якому запропонував їй руку і серце. А через три роки, з благословення отця Моргана, молоді люди побралися і, як у справжній казці, жили довго і щасливо.
 Однак важко бути щасливим, коли йде війна. Через кілька місяців після весілля Толкін потрапив у її найпекельніше місце — взяв участь у наступі англо-французьких військ на річці Соммі у Франції. Лише за один день у цій бійні полягло шістдесят тисяч англійців… Толкіну пощастило вижити й пройти через інше випробування — страшну хворобу. Він довго змагався зі смертю. Можливо, саме тоді Толкін замислився про жахливі наслідки війни, розв’язаної з метою володіти світом. Ці роздуми й стали ідеєю фантастичного сюжету про три персні всемогутньої влади, який згодом втілився у грандіозному творі — «Володар перснів». А боротьба із хворобою завершилася 1917 року повною перемогою Толкіна. Того ж року в нього народився син-первісток.
 З 1918 року Толкін жив щасливо. Він став відомим філологом, професором Оксфорду, батьком ще одного сина й доньки. Вечорами розповідав своїм дітям історії про пригоди маленької істоти, яка понад усе любила спокій і тихе життя. Але саме від неї залежала доля цілого світу, ім’я якому — Середзем’я. Так з явилися оповідки про хоббітів. Толкін вважав, що насправді світ від зла рятують не супермени, а пересічні люди, мало помітні у звичайному житті, такі як хоббіти: «Мене завжди вражало те, що всі ми живемо завдяки звитязі, яку виявляють звичайні маленькі люди у, здавалося б, безнадійних ситуаціях».
 Доля книжки про Більбо («Хоббіт, або Туди й Назад») була вирішена десятилітнім сином власника видавництва, якому рукопис дуже сподобався. Тож у вересні 1937 року книга вийшла друком, а її успіх приголомшив як автора, так і видавця. Читачі вимагали продовження. І воно з’явилося через 17 років. Над трилогією «Володар перснів» Толкін працював у ті роки, коли Європу накрила жахлива тінь Другої світової війни, а світ, здавалося, потрапив під панування мордору. Тільки спільні дії всіх добрих сил допомогли ще раз перемогти зло. У творі Толкіна зло у сконцентрованому вигляді було зосереджено в персні владарювання, власник якого рано чи пізно потрапляв під його згубний вплив. А знищити цей перстень могли лише маленькі хоббіти. Видавцеві, який колись замовив продовження «Хоббіта…» і був палким шанувальником Толкіна, ми завдячуємо появою трилогії, яка вийшла протягом 1954-1955 років. Із того часу «Володар перснів» посідає чільне місце в рейтингах найпопулярніших книжок світу. З’явилися прихильники творчості Толкіна, яких називають толкіністами.
 Режисер Пітер Джексон зняв кінотрилогію «Володар перснів», а композитор Говард Шор написав однойменну симфонію для оркестру, хору й соліста. До речі, в ній деякі пісні виконуються мовами ельфів, гномів та орків, а тексти цих пісень належать Толкіну.                                                

 5 січня виповнюється 85 років від дня народження Умберто Еко (1932 — 2016) — італійського письменника, філософа, лінгвіста, літературного критика, спеціаліста із семіотики і медієвіста.
 Прізвище Еко (Eco), ймовірно, є абревіатурою від ex caelis oblatus (лат. «дарунок з небес»), яке було дане його дідові (знайді) міськими урядовцями.
 Його батько, Джуліо Еко, працював бухгалтером, а потім був учасником трьох воєн. Під час Другої світової війни Умберто і його мати, Джованна, переїхали в невелике село в горах П’ємонту.
 Шкільну освіту отримав при салезіанському монастирі. Згадки про орден, його засновника та його твори є в працях та інтерв’ю письменника.
 Джуліо Еко був одним із 13 дітей в сім’ї і хотів, щоби його син отримав юридичну освіту, але Умберто поступив у Туринський університет, щоби вивчати середньовічну філософію й літературу, і 1954 року успішно його закінчив. Свою дипломну роботу Умберто писав по Фомі Аквінському. Після завершення роботи над нею та випуску з університету, Еко розірвав свої стосунки з церквою. "Хоч я все ще люблю той світ, я перестав вірити в Бога в свої двадцять, після докторської роботи по Фомі Аквінському. Можна сказати, що в дивовижний спосіб він зцілив мене від моєї віри".
 Умберто Еко працював на телебаченні, оглядачем одного з найвпливовіших італійських видань «Еспрессо» (італ. L’Espresso), викладав естетику і теорію культури в університетах Мілана, Флоренції і Турина. Професор Болонського університету.
 З вересня 1962 року одружений з Ренатою Рамґ, вчителькою мистецтв німецького походження. Мають сина й доньку.
 Як науковець є найвідомішим спеціалістом нашого часу з історії середньовічної Європи. Є також філософом, хоча цим менш відомий.
 Написав понад два десятки наукових праць із семіотики, лінгвістики, теорії літератури, теорії культури, естетики та моралі. Але світову славу Умбертові Еко принесла не його наукова діяльність, а літературна. Хоча у тканину оповіді кожного роману вплетені знання, здобуті ним зі своїх наукових досліджень.
 Літературну діяльність почав 1980 року написанням філософсько-детективного роману «Ім’я рози». Цей роман досі залишається найпопулярнішим його твором. Інші відомі романи: «Маятник Фуко» (1988), «Острів попереднього дня» (1994), «Бавдоліно» (2000), «Дивовижний вогонь королеви Лоани» (2004) і «Празьке кладовище» (2010).
 Енциклопедичні знання Еко вражають. Складається враження, що він намагається охопити весь інтелектуальний набуток європейської цивілізації і зрозуміти культурологічні процеси, які відбувалися і відбуваються у Європі. Умберто Еко є наче сучасним втіленням ідеалу італійського Ренесансу — «універсальної людини» (homo universale).
 Є почесним доктором 38 знаних університетів світу. Кавалер французького офіцерського Ордена почесного легіону (2003).
 Помер 19 лютого 2016 року у своєму будинку в Мілані на 85 році життя.

Немає коментарів:

Дописати коментар