Чим хвилює доля і творчість Миколи Хвильового

За світовідчуттям Микола Хвильовий був романтиком, хоча життєва доля аж ніяк не романтична, – скоріше трагічна. Його ім’я повернуте із небуття тільки на початку 90-х років 20 століття, майже через століття після його народження.

В рамках Національного тижня читання в рік 130-річчя з дня народження українського прозаїка, поета, публіциста, політичного діяча, одного з найвідоміших представників Розстріляного відродження Миколи Хвильового користувачі бібліотеки-філії №7 Полтавської МТГ відкривали його на літературній розвідці «Чим може нас схвилювати доля і творчість Миколи Хвильового?».

«Босяк» і «шалопай» в юності, учасник Першої світової війни, керівник одного із повстанських загонів «вільних козаків», які на Богодухівщині «розкуркулювали куркулів», арештант вояків Петлюри, комуніст: ось в оцій круговерті Фітільов стає Хвильовим.

Псевдонім – Хвильовий – означив не лише його долю та вибір, але десь і дух усієї неспокійної, до основ збуреної епохи. «Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить…», – говорив про нього його сучасник Володимир Коряк.

В 1919 році – початок літературної діяльності з «агіток» для плакатів і газет, в 1921 – переїзд до Харкова, де виходять збірки художньо недовершених віршів, а 1925 – на запитання газети «Культура і побут» «Хто ваш улюблений письменник?» 28 із 30 харківських майстрів слова відповіли: «Микола Хвильовий». Він стає відомим.

Хвильовий щиро повірив у комуністичні ідеї, але бачив, що тоталітарній системі байдужа доля людей. В офіційній автобіографії для партійних органів саркастично писав: «Я б'юсь над таким питанням – чи маю я право носити партквиток, чи не є я баластом для партії? Не завжди я однаково відповідаю на ці питання. І це зрозуміло: в мені романтикові, мрійнику завжди відбувається внутрішня боротьба. В усякому випадку, я з більшою впевненістю називаю себе комунаром, ніж комуністом. Це прошу взяти до уваги і зробити відповідні висновки».

Висновки не забарилися. Коли навесні 1925 року Хвильовий започаткував бурхливу літературну дискусію, то українському керівництву написав сам московський вождь Сталін і ініціював боротьбу з так званим «хвильовізмом». Твори Хвильового конфісковували, його не друкували, а кілька його літературних журналів закрили.

То що ж відстоював Хвильовий? У 1925 році він висунув гасло «Геть від москви!», вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитись від копіювання російської культури за «московським шаблоном».

В 1926 році Хвильовий пише публіцистичний памфлет «Україна чи Малоросія?» (але друком він вийде лише в 1990 році). Визначальною є думка: «…ми є справді-таки незалежна держава… і самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…».

Хвильовий не лише відрікався від шляху на москву, а й показував напрямок руху – до Європи. Його памфлети серій «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії», «Апологети писаризму» (1926) відстоювали рух України до Європи й закликали позбутися психологічної залежності від москви відомим гаслом «Дайош Європу!».

В 1927 році виходить етапний, «фашистский» за термінологією радянських чекістів, твір – «Вальдшнепи».

Навесні 33-го Хвильовий відправляється у відрядження по селах Полтавщини. Вражений масштабами Голодомору, не міг стримати крику: «Голод – явище свідомо організоване. Голод і розруха – хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою».

Масштаби штучного голоду, арешт друга Михайла Ялового означало, що словесні дискусії втратили сенс. Потрібне було полум'я, яке не можна не побачити і ним стало його самогубство.

Він не раз повертався до теми самогубства – і в творах, і в розмовах із близькими. 13 було улюбленим числом Миколи Хвильового. 13 грудня він народився, а 13 травня добровільно пішов з життя. Він вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм, адже чітко розумів, що жорна більшовицького терору його не пощадять. Безсумнівно, готувався арешт і показове судилище.

Передсмертні записки написав завчасно. Одну з них він адресував своїй доньці, іншу товаришам-письменникам, де арешт Ялового назвав розстрілом цілої генерації.

Слідчі вигребли архів письменника. Могилу Миколи Хвильового зарівняли і влаштували там парк розваг. Хвильового затаврували й викреслили з історії. А коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що в кількох харківських родинах із покоління у покоління передавали плани місця поховання письменника. Там в 1995 році встановлено пам'ятник Хвильовому.

То чому нас має хвилювати доля і творчість Миколи Хвильового?

Хвильовий, відповідаючи на початок гонінь проти себе риторично питає: «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?»

Ми нині всі зайві для московії. Тому не словом, а зброєю, пролитою кров'ю відстоюємо рідну землю і виборюємо право бути українцями.

Хвильовий говорив, що у наших жилах захований скарб, який здатний творити новітню культуру світового рівня. Хвильовий був тим, хто позначив і залишив для нас цей скарб – у своїх творах, житті і смерті. Його самогубство було не просто емоційною реакцією на Голодомор чи арешт Ялового, а свідомою самопожертвою в ім'я майбутнього.

Хвильовий постійно апелював до пильності читача: «і читач творець. Не тільки ми, письменники. Я шукаю, і ви шукайте…». Тому справедливо шанувати нині талановитого митця, справжнього майстра художнього слова.