До 115-ої річниці з дня народження Богдана-Ігора Антонича працівники бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ підготували інформацію про нього як про яскраву, оригінальну мистецьку постать в українській літературі, поета-новатора. Його творча доля переконливо засвідчує, що великий талант, як сказав Дмитро Павличко, «обов'язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючи серце художника і серце його народу».
Майбутній поет народився
на Лемківщині в родині греко-католицького священика. Упродовж 1920 – 1928 років
навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку, яка була однією на
цілу Лемківщину, де вчили українську мову. Хлопець з першого і до останнього
класу відзначався як найкращий учень. Він почав писати вірші ще дитиною,
продовжуючи писати їх і в середній школі. Але так як перебував тоді майже
виключно в польському оточенні, то його юнацькі твори були написані по-польськи.
А перші свої українські
вірші Антонич почав писати і читав у колі студентів, навчаючись у Львівському університеті, адже велика частина студентів університету складалася з
українських інтелігентів.
Антонич пристрасно
включився в літературне та громадське життя столиці Західної України і
наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в
словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів. Він переписує
у свої блокноти поезії М. Рильського і П. Тичини, приглядається до
експериментів у формі Є. Плужника і М. Бажана, М. Драй-Хмари і М. Семенка,
інших неокласиків і футуристів.
Антонич також малював,
грав на скрипці і компонував музику, навіть мріяв бути композитором. Ці галузі
мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику.
Перший свій вірш поет
опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він містив поезії в
багатьох періодичних виданнях.
У першій збірці «Привітання життя» (1931) молодий поет потужно заявив про себе як своєрідний новаторський талант. Далі вийшли ще дві: «Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936). По смерті Антонича з рукописної спадщини поета видано дві книжки – «Зелена Євангелія» (1938) та «Ротації» (1938). Перша присвячена темі єдності всього (живого й неживого) на Землі, друга – урбаністичній тематиці.
Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на
християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними
євангеліями і навіть апокрифами.
Незважаючи на велику
поетичну творчість і трудний процес засвоєння літературної мови, поет все-таки
знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з
доповідями про українську та чужу літератури, робив переклади, писав рецензії,
на сторінках преси, під псевдонімом Зоїл, сперечався про політичні та
громадські справи, публікував сатиричні фейлетони та пародії, що в них виявив
гостру дотепність; у журналі «Дажбозі» вів літературну хроніку. Крім того, він
пробував своїх сил у прозі та драматургії.
Помер Антонич 6 липня
1937-го року у Львові через запалення легень, він похований на Янівському цвинтарі.
В Радянській Україні його твори були заборонені. Про Антонича заговорили лише в 1960-х роках в
українській діаспорі. Згодом його вірші були перекладені багатьма мовами і творчість
Антонича здобуває належну їй пошану всюди, де живуть українці. Нарешті стало
ясно, що Антонич – один із кількох найкращих українських поетів нашого
сторіччя. В рідному селі відкрито пам’ятний знак поетові, у Львові – пам’ятник
за проектом Володимира Одрехівського (2016).
Немає коментарів:
Дописати коментар