18 березня минає 115 років від дня народження відомого українського письменника, поета, драматурга, публіциста і громадського діяча Любомира Дмитровича Дмитерка. Його творчий доробок за пів століття в літературі налічує десятки поетичних збірок, п’єс та прозових творів. За вагомий внесок у розвиток культури митець був удостоєний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка у 1979 році (за книги поезій «Основа» та «Світе мій»).
Майбутній письменник
народився в містечку Винники поблизу Львова в родині вчителя. З юних років він
захоплювався літературою, тонко відчував красу рідної мови та прагнув передати
власні рефлексії через поезію. Перші вірші й оповідання з’явилися ще в молоді
роки, а згодом світ побачила і дебютна поетична збірка «Іду».
Життєвий шлях Любомира Дмитерка припав на складний і буремний час. У роки Другої світової війни він
працював військовим кореспондентом, ставши свідком подій, які згодом лягли в
основу творів. Його тогочасне слово було сповнене болю за долю
Батьківщини, але водночас — незламної віри у перемогу.
У повоєнний період письменник активно працював над новими збірками та п’єсами. У своїх творах автор порушував питання людської гідності, патріотизму та духовної сили. Його поезія відзначалася щирістю, емоційністю та глибоким гуманізмом.
Поет не був би поетом,
якби не заглиблювався в інтимні, внутрішні почуття. Тема любові та поваги до
жінки супроводжувала Любомира Дмитерка протягом усього життя. Де б він не був —
у вирі юності, на фронтах війни, під час роботи Генеральної Асамблеї ООН чи за
письмовим столом — поет завжди оспівував жінку з повагою, що межувала з
поклонінням.
За власним зізнанням
Любомира Дмитерка, чи не найважливішим етапом його професійної діяльності було
редагування провідного часопису «Вітчизна». Як здібний організатор і редактор
за покликанням, він згуртував навколо видання найкращі інтелектуальні сили:
відомих письменників, публіцистів, істориків та художників. Йому доводилося
бути психологом і дипломатом, тактиком і стратегом, щоб проводити «корабель»
журналу крізь гострі рифи радянської цензури.
Попри тиск ідеологічних
наглядачів, на сторінках «Вітчизни» публікувалися «незручні» твори: «Шкільний
хліб» і «Сільські вчителі» Євгена Гуцала, «Самотній вовк» Володимира Дрозда,
пронизлива правда про війну у творі Дмитра Міщенка «Батальйон
необмундированих». Саме тут побачили світ оповідання Григора Тютюнника, роман
Павла Загребельного «Південний комфорт», а також легендарні «Собор» Олеся Гончара та «Мальви» Романа Іваничука. Більшість цих творів комуністичні
ідеологи відразу оголошували «шкідливими». Потрібно було мати неабияку мужність
і віру в свою правоту, щоб протистояти натиску системи, захищаючи право
літератури на правду.
Крім улюбленої роботи, Дмитерко мав надійну опору — родину. Серед тогочасного письменницького кола він вважався взірцевим сім’янином.
![]() |
| Любомир Дмитерко з дружиною Ганною |
Донька митця, кандидат медичних наук Оксана
Дмитерко, згадує, що її дитинство пройшло серед видатних людей. «Влітку в
Ірпінському будинку творчості я мала можливість спілкуватися з Олесем Гончаром,
Андрієм Малишком, Юрієм Щербаком, бачити великого тенора Івана Козловського —
мені можна лише позаздрити!», — ділиться вона спогадами.
Помер Любомир Дмитерко 2
жовтня 1985 року в Києві. Його спадщина залишилася важливою частиною
української літератури ХХ століття — як символ відданості рідній землі та
незламності людського духу.




Немає коментарів:
Дописати коментар