Оголошуємо завершення виставки-персоналії «Літературна персона року - 2016».
Чекайте відкриття нової виставки
«Літературна персона року - 2017»
в наших нових повідомленнях на головній сторінці блогу та на сторінці Літературна персона
в наших нових повідомленнях на головній сторінці блогу та на сторінці Літературна персона
В грудні 2016 року виповнюється 85 років від дня народження українського письменника Григора Тютюнника
та 195 років від дня народження французького письменника Гюстава Флобера.
та 195 років від дня народження французького письменника Гюстава Флобера.
5 грудня виповнюється 85 років від дня народження українського письменника Григора Тютюнника (1931 – 1980).
Народився Григір Тютюнник 5 грудня 1931 року в селі Шилівка на Полтавщині. Батько, Михайло Васильович, «напівмужик, напівінтелігент», як говорив про нього письменник, косив, теслював і нишком готувався до вчительського вузу. Мати полола, в’язала, поливала…
Доля приготувала Григору багато випробувань, починаючи з раннього дитинства. Голод тридцять третього не обминув і Тютюнників: забрав старенького дідуся, а півторарічний хлопчина перестав ходити, говорити, навіть сміятися.
Коли Григору було шість років, заарештували батька. Пам’ятав він, як одного холодного осіннього дня біг за возом, в якому везли безневинного тата. З тих пір Григір його так і не бачив. Батькові судилося пройти всіма етапами «ворога народу», а в п’ятдесят сьомому році прийшов папірець, у якому сповіщалося, що Михайла Тютюнника реабілітовано посмертно.
З мамою стосунки у хлопчика були непрості. Тому після арешту батька його забрав до себе батьків брат Филимон Васильович, що проживав на Донеччині. Дядько та його дружина, Наталя Іванівна, прийняли Григора як рідну дитину. Вони працювали в школі: дядько — бухгалтер, а тітка — вчитель української мови. Під їх опікою почав майбутній письменник свою освіту. Провчившись два тижні в українському першому класі (тут було лише семеро учнів, через що клас розформували), Григір продовжує навчання у першому російському класі.
Почалася Друга світова війна. І знову голод. В автобіографії письменник згадував: «Я їв тоді картопляну зав’язь, жолуді, пробував конину». Дядько з перших днів війни пішов на фронт. А в тітки, крім Григора, було своїх троє дітей, яким вона ледь давала раду. Тому хлопчик вирішив повернутися до свого села, на Полтавщину. Та лихо і тут переслідувало хлопчика. Хату, в якій жили Тютюнники, зруйнувала бомба, і вони опинилися в чужих людей.
Потім було навчання в ремісничому училищі, куди пішов Григір лише тому, що там давали сяку-таку одежину і сімсот грамів глевкого хліба на день. Цей хліб допоміг вижити їм з мамою в сорок сьомому році. Після училища треба було відпрацювати три роки на заводі, але хворий на туберкульоз легенів хлопець повернувся до рідного села. За те, що порушив «закон про три роки», був засуджений на чотири місяці. Тепер при кожній нагоді йому згадували, що не лише батько в нього ворог народу, а й він сам «тюряжник». Це тягарем лягло на його зболену душу.
У 1951р. його призвали до армії. Чотири роки служив на Далекому Сході. Потім п'ять років навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею.
Починав писати Григір Михайлович російською мовою, оскільки понад двадцять років перебував у російськомовному середовищі (проживання в Донбасі, військова служба на флоті, російське відділення Харківського університету). Українською мовою почав писати після смерті свого брата по батькові Григорія Тютюнника — відомого письменника, у якого Григір пройшов першу школу літературного навчання. А коли прочитав словник Грінченка, з українською мовою більше не розлучався.
Після завершення навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі. 1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», в сценарній майстерні Київської кіностудії їм. О. Довженка, у видавництвах «Радянській письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».
1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника «Зав'язь». Пізніше побачили світ збірники новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).
За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Тютюнник 1980 року був удостоєний літературної премії ім. Лесі Українки в галузі дитячої літератури.
Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник вкоротив собі віку. Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві.
За свою творчість письменник 1989 року був посмертно відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка. 
Був уродженцем міста Руана, де з’явився на світ 12 грудня 1821. Його батько був відомим лікарем, мати — представницею старовинного норманського роду. Протягом 1823-1840 рр. Гюстав був учнем міського Королівського коледжу. Успіхами в навчанні він не відзначався, проте вже в ті роки проявилося його величезна любов до літератури і потяг до історії.
У 1840р. Флобер стає студентом юридичного факультету паризької Сорбонни. У 1743р. у нього діагностують захворювання нервової системи, що нагадує епілепсію і яке вимагало зниження рухової активності. Недуга змусила його в 1844р. припинити навчання в університеті. Коли в 1846р. помер його батько, Гюстав переїхав в маєток Круассе (знаходився біля Руана) до матері, і вся його подальша біографія була пов’язана з цим місцем. Флобер вів замкнутий спосіб життя і виїжджав звідси порівняно надовго всього лише двічі за життя, і в обох випадках його супутником був Максим Дюка, кращий друг.
Батьківський спадок дозволяв їм з матір’ю не думати про хліб насущний, Флобер міг повністю віддатися літературній праці. Перші його повісті — «Мемуари божевільного» (1838), «Листопад» (1842) — були складені в дусі французького романтизму, але вже в першій редакції роману «Виховання почуттів» (1843 -1845, залишилася неопублікованою) помітний перехід на реалістичні позиції.
У 1848-1851 рр., період після поразки революції, Флобер з ідейних міркувань не брав участі в суспільному житті, Паризька Комуна не була ним зрозуміла і прийнята. Він жив в зовсім іншому світі, дотримуючись концепції відособленості і елітарності літератури.
У 1856р. побачив світ твір, що став шедевром світової літератури і новим етапом у розвитку сучасного роману, — «Пані Боварі. Провінційні звичаї». Роман з’явився на сторінках журналу «Ревю де Парі» з редакторським купюрами, тим не менш, навіть це не врятувало від обвинувачення книги в аморальності і притягнення її автора суду. Після винесення виправдувального вироку роман був випущений повністю в 1857р. у вигляді окремого видання.
У 1858 Флобер почав поїздку в Туніс і Алжир, де збирав фактичний матеріал для другого роману — «Саламбо» (опублікований в 1862р). У 1863 вийшов третій роман — «Виховання почуттів», в 1874р. побачила світ «Спокуса святого Антонія», драматична поема в прозі філософського змісту. Вінцем творчої біографії Флобера стали опубліковані в 1877р. «Три повісті» і залишився недописаним роман «Бувар і Пекюше».
Останній десяток років Флобера виявився нещасливим: хвороба позбавляла його сил і оптимізму, маєток було окуповано під час франко-пруської війни чужої армією, померла його мати і добрий друг Буйє, перервалася дружба з Максимом Дюканом. Нарешті, він відчував матеріальні труднощі, тому що більшу частину майна пожертвував менш забезпеченим родичам, а видання книг не приносило великих грошей: критики не шанували його твори. Однак повністю самотній Флобер не був, він дружив з Жорж Санд, був наставником Гі де Мопассана, ним опікувалася племінниця. Організм письменника був сильно виснажений, і він помер 8 травня 1880р. від інсульту.
Творчість Флобера справила значний вплив не тільки на національну, але і світову літературу. Крім того, завдяки його наставництву в літературу прийшов цілий ряд обдарованих літераторів.
28 листопада виповнюється 135 років від дня народження австрійського письменника, критика, автора численних белетризованних біографій Стефана Цвейга
Народився Стефан Цвейг у Відні 28 листопада 1881 року в родині єврея-фабриканта, господаря текстильної мануфактури.
Здобувши освіту в гімназії, Стефан в 1900 р. стає студентом Віденського університету, де на філологічному факультеті поглиблено вивчає германістику і романістику. Ще в студентську пору виходить його дебютний віршований збірник «Срібні струни». Свою книгу літератор відправив Рільке, під впливом творчої манери якого вона була написана, і наслідком цього вчинку стала їхня дружба, перервана тільки смертю другого. У ці ж роки почалася і літературно-критична діяльність: берлінські та віденські журнали друкували статті молодого Цвейга. Після закінчення університету та отримання докторського ступеня в 1904 р Цвейг опублікував збірку новел «Любов Еріки Евальд», а також віршовані переклади.
1905-1906 рр. — період активних подорожей. Почавши з Парижа і Лондона, він згодом з’їздив в Іспанію, Італію, потім його подорожі вийшли за межі континенту, він побував в Північній і Південній Америці, Індії, Індокитаї. Під час Першої світової війни Цвейг був службовцем архіву Міністерства оборони, мав доступ до документів і не без впливу доброго друга Ромена Роллана перетворився в пацифіста, складав статті, п’єси, новели антивоєнної спрямованості. Самого Роллана він назвав «совістю Європи». У ці ж роки він створив ряд есе, головними героями яких були М. Пруст, Т. Манн, М. Горький та ін. Протягом 1917-1918 рр. Цвейг проживав в Швейцарії, а в повоєнні роки місцем його проживання став Зальцбург.
У 20-30-і рр. Цвейг продовжує активно писати. Протягом 1920-1928 рр. виходять біографії відомих людей, об’єднані назвою «Будівельники світу» (Бальзак, Федір Достоєвський, Ніцше, Стендаль і ін). Паралельно Стефан Цвейг займався новелами, і твори саме цього жанру перетворили його в популярного письменника не тільки у себе в країні і на континенті, а й в усьому світі. Його новели були побудовані за власною моделлю, що відрізняє творчу манеру Цвейга від інших творів цього жанру. Твори біографічного характеру також користувалися неабияким успіхом. Особливо це стосувалося написаних в 1934р. «Тріумфу і трагедії Еразма Роттердамського» і виданої в 1935 р. «Марії Стюарт». У жанрі роману письменник пробував сили лише двічі, оскільки розумів, що його покликанням є новели, а спроби написати масштабне полотно обертаються невдачею. З-під його пера вийшли тільки «Нетерпіння серця» і залишився незавершеним «Чад перетворення», який опублікували через чотири десятки років після смерті автора.
Останній період життя Цвейга пов’язаний з постійною зміною місця проживання. Будучи євреєм, він не міг залишатися жити в Австрії після того, як до влади прийшли фашисти. У 1935 р письменник переїжджає в Лондон, але і в столиці Великобританії не відчуває себе в цілковитій безпеці, тому залишає континент і в 1940 р. опиняється в Латинській Америці. У 1941 р. він тимчасово переїхав до США, проте потім повернувся до Бразилії, де влаштувався в невеликому місті Петрополіс.
Літературна діяльність триває, Цвейг друкує літературну критику, есе, збірник промов, спогади, художні твори, проте його душевний стан дуже далекий від спокою. В уяві він малював картину перемоги гітлерівських військ і загибель Європи, і це приводило письменника у відчай, він занурився в найсильнішу депресію. Перебуваючи в іншій частині світу, він не мав можливості спілкуватися з друзями, відчував гостре почуття самотності, хоча жив в Петрополісі з дружиною. 22 лютого 1942 р. Цвейг і його дружина прийняли величезну дозу снодійного і добровільно пішли з життя.
В листопаді 2016 року виповнюється 80 років від дня народження українського поета Миколи Сингаївського,
та 95 років від дня народження українського письменника Дмитра Міщенка.
Народився майбутній поет 12 листопада 1936 року в невеличкому селі Шатрище на Житомирщині в родині хліборобів.
Навчаючись у Київському університеті, позаштатно працював у редакціях різних газет. По закінченні вузу працював завідувачем відділу поезії «Літературної України», заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідуючим відділу літератури та мистецтва журналу «Ранок». Упродовж багатьох років був головним редактором журналу «Піонерія».
Друкуватись почав ще навчаючись у школі. Вихід на люди дали районна газета «Радянське Полісся» та обласна «Радянська Житомирщина». Школярем восьмого класу Микола зі сцени вітав депутата Максима Рильського, який приїздив до Житомира на зустріч із виборцями. Пізніше в газеті з'явилась добірка віршів хлопця із напутнім словом сивочолого майстра.
У 1958 році побачила світ перша збірка для дітей «Жива криничка». Схвальним словом про неї відгукнувся Михайло Стельмах. Відтоді прийшло до читача понад сорок книжок Миколи Сингаївського — поетичних і прозових. Половина з них — для дітей.
У 1968 році поетичні книги «З березнем по землі», «Архіпелаги» були відзначені премією імені О. Бойченка. За книги «Вогневиця» і «Поступ» автор був удостоєний звання лауреата премії імені М. Островського.
Поезія Миколи Сингаївського – це суцільна пісня. Вона володіє ним з дитинства, з юнацьких років. Микола був гармоністом на сільських празникових гуляннях, грав на струнних, кохався у народних мелодіях. Багато мелодій, написаних композиторами на вірші Миколи Сингаївського, знайшли дорогу до людських сердець. Стали «співучими» серед людей «Чорнобривці», «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Розляглося наше поле» та інші. Одна зі збірок поета має назву «Я родом із пісні» — свідчення любові автора до цього жанру.
Микола Сингаївський багато подорожував. Об'їхав весь колишній Радянський Союз — від смерекових Карпат до сяючих і туманних Курильських островів, під палючої Кушки до засніженого Мурманська. Подорожуючи, поет відкрив для себе країну поетів і революціонерів — чарівну Болгарію. Болгарський народ, його минуле і сучасне, Балкани і легендарна Шипка, трояндові долини і плодоносна Тракія посідають особливе місце у його творчості. Вони певною мірою знайшли своє вираження у збірці «Лоза і камінь». Вивчаючи мову цього народу, поет охоче перекладає твори своїх болгарських колег.
22 лютого 2013 року Микола Сингаївський помер після тривалої хвороби.
18 листопада виповнюється 95 років від дня народження Дмитра Олексійовича Міщенка (1921 - 2016) — українського письменника, кандидата філологічних наук.
Дмитро Міщенко народився 18 листопада 1921 р. в селянській родині. Дитинство і юність минули в с. Степанівка Перша, тепер Приазовського району Запорізької області. По закінченні середньої школи в 1941 р. був зарахований студентом Дніпропетровського університету, та замість навчання у вищому навчальному закладі змушений був іти на лави захисників Вітчизни. Після короткострокового навчання в Краснодарському мінометному училищі відбув на фронт. Як командир батареї польової артилерії брав участь у боях на Південному, Сталінградському, Південно-Західному, Першому, Другому та Четвертому українських фронтах, у штурмі Берліна і звільненні Праги. З 1946-го по 1951 р. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а з 1951-го по 1954 р. — в аспірантурі того ж університету. Кандидат філологічних наук.
Був на видавничий роботі, зокрема 1956–1961 — заступником головного редактора Держлітвидаву України, 1964–1973 — головним редактором видавництва «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»).
Перші друковані твори Дмитра Міщенка побачили світ у 1949 р., а перша збірка оповідань «Сини моря» — у 1955-му. Автор збірок повістей та оповідань "Сини моря" (1955), "Батьківська лінія" (1960), "Доля поета" (1961), "Очі дівочі" (1964), "Ніна Сагайдак" (1966), "У морі затишку немає" (1970), "Віра, надія, любов" (1971), "Найвищий закон" (1978), "Друге заміжжя" (1980), а також романів "Чому не сходяться дороги" (1963), "Вітри приносять грозу" (1968), "Честь роду" (1977), повісті "Полювання на жар-птицю" (1990, увійшла до однойменної збірки), історичних романів "Сіверяни" (1959), "Синьоока Тивер" (1983), "Лихі літа ойкумени" (1985), "Розплата" (1987). Міщенко пише про сучасність і героїчне минуле українського народу.
Опублікував монографію "Розвиток реалізму в творчості М. Коцюбинського" (1957).
Окремі твори Міщенка перекладено російською, болгарською, словацькою та англійською мовами.
За збірки «Полювання на жар-птицю» (1990) та «Особисто відповідальний» (1991) удостоєний Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1993). Лауреат премії ім. О.Фадєєва, за роман «Вітри приносять грозу» відзначений медаллю А.Макаренка.
В останні роки життя письменник часто виступав у пресі з публіцистичними статтями, друкував оповідання, повісті на злободенні теми із життя людей незалежної України.
В листопаді 2016 року виповнюється 205 років від дня народження українського письменника, громадського і культурного діяча Маркіяна Шашкевича, та 80 років від дня народження українського письменника, режисера, актора та сценариста Миколи Вінграновського.
Маркіян Семенович Шашкевич народився 6листопада 1811 року в селі Підлісся, Золочівського округу в Галичині. Дитячі роки провів у сусідньому селі Княжому, де його батько був священиком. Початкову освіту одержав дома, а потім навчався у школі в містечку Золочеві та в гімназії (Бережани, Львів).
З дитинства Шашкевич любив народні пісні і ще в школі почав складати вірші. Навчаючись з 1829 року у Львівській семінарії, він розгорнув активну громадську і культурну діяльність, рішуче виступив за громадянські права української мови і фонетичний правопис, за літературу народною мовою, згуртував навколо себе передову молодь. Твори Котляревського та збірка пісень Максимовича окрилили Шашкевича і його однодумців Я. Головацького та І. Вагилевича у праці для народу. Після рукописних збірок оригінальних поезій і народних пісень «Син Русі» (1833), «Зоря» (1834) вони складають «Азбуку» і «Читанку» (1835 — 1836) для навчання дітей рідною мовою, а в 1837 р. видають знамениту «Русалку Дністровую» — першу книжку народною мовою на західних землях України.
Вчився Шашкевич у семінарії з перервами. Через скрутні матеріальні умови він то сам залишав навчання, то його виключали з семінарії, тому закінчив її тільки 1837 року. У 1838 р. одружився, був священиком у селах Гумниськах, Нестаничах, Новосілках.
Ні переслідування жандармів, ні польсько-німецьке засилля, ні зрадницька діяльність доморощеного панства не похитнули Шашкевичевого ідеалу — служити рідному народові. Та недовго довелося працювати Шашкевичу для народу. Нужда й туберкульоз, на який хворів він з шкільних років, 7 червня 1843 р. звели його в могилу. Через 50 років прах поета урочисто перенесено з Новосілок до Львова на Личаківське кладовище.
Відому у літературі «Руську трійцю» народ назвав будителями галицької землі, а поетичне слово Шашкевича, за висловом Івана Франка, «...стало кристалізованою, очищеною мовою людського серця, зверненою безпосередньо до сердець усіх інших людей...»
В умовах поневолення західноукраїнських земель австрійською монархією Шашкевич, послідовно орієнтуючись на народ, його мову і культуру, своєю діяльністю підготував ґрунт для розвитку нової української літератури в Галичині і цим заслужив всенародну шану.
Портрета письменника не залишилось, його створено пізніше за тими свідченнями, які подав Я. Головацький, та з фотографії його сина. 
Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх життєвими дорогами... Так і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської школи на Миколаївщині — через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лермонтовим — до Київського театрального інституту, «вивела» на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука «коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу.
Довженко запросив здібного юнака навчатися у Всесоюзному державному інституті кінематографії в Москві. В 1960 році Вінграновський закінчив цей інститут. Згодом він знявся у кількох фільмах, потім були режисерські роботи та плідна літературна праця.
Перші поетичні публікації письменника з’явилися ще в 1957-58 рр. Проте справжнім дебютом стала велика добірка віршів у «Літературній газеті » 7 квітня 1961р. Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року. Наступна поетична збірка поета вийшла через п'ять років. Звалася вона «Сто поезій», але насправді в ній їх було... дев'яносто дев'ять.
Виразним свідченням подальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978). А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка — «Губами теплими і оком золотим». Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986)... Остання ж збірка — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 1960-1970-х років та нові поезії.
Чимала й прозова спадщина митця. У повістях «Первінка» розкривається моральне становлення особистості, «Сіроманець» — трагічний конфлікт цивілізації природи, «Літо на Десні» — безпричинність справжньої доброти, остання повість майстра «Манюня» — про звичайну сучасну людину. У романі «Северин Наливайко» (1933) автор розкриває своє бачення трагічної української історії, простежує її перегук із сьогоденням, із вічністю.
Багато книжок Микола Вінграновський написав для дітей. Це «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч» та інші. Саме за ці збірки присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка.
Відомий Микола Вінграновський і як актор, режисер і сценарист. Він зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум'яних літ», автором якого був Олександр Довженко. Він постановник низки художніх і документальних фільмів таких як: «Ескадра повертає на Захід», «Берег надії», «Тихі береги», а також він режисер документальних фільмів: «Голубі сестри людей», «Слово про Андрія Малишка», «Щоденник О. Довженка», «Чигирин - столиця гетьмана Богдана Хмельницького», «Гетьман Сагайдачний» та багато інших.
Микола Вінграновський помер 26 травня 2004 року в Києві на 68 році життя після тяжкої хвороби, похований на Байковому кладовищі в місті Києві.
В жовтні 2016 року виповнюється 110 років від дня народження українського поета, прозаїка, публіциста Івана Багряного, та 135 років від дня народження українського драматурга
Івана Кочерги.
2 жовтня виповнюється 110 років від дня народження українського поета, прозаїка, публіциста Івана Багряного (1906 -1963).
Іван Багряний (справжнє ім’я – Іван Павлович Лозов’яга) народився 2 жовтня 1906 року в місті Охтирка на Сумщині в сім'ї робітника - муляра. У ранньому віці виявив творчі здібності. Здобувши початкову освіту, закінчив Краснопільську художньо-керамічну школу, невдовзі продовжив навчання в Київському художньому інституті.
Дo літературної творчості Іван Багряний звернувся в шкільні роки, писав прозу, поезію. Його захопив загальний літературний рух доби 20-х років. Найбільше молодому письменнику імпонували ідеї визначного літературного лідера Mиколи Хвильового, який закликав орієнтуватись на «психологічну Європу».
Перші публікації Івана Багряного викликали читацьке схвалення й водночас гострий осуд з боку радянської критики. За принципові національні погляди його було заарештовано й відправлено на заслання. Декілька років письменник провів на Далекому Сході. Там він багато спілкувався з жителями Зеленого Клину — місцевості, що була заснована переселенцями з України. На основі одержаних у цей час вражень митець пізніше створив роман «Тигролови».
Вийшовши на волю, Іван Багряний приїхав до рідної Охтирки. Не минуло й року, як радянська влада знову кинула непокірного письменника за грати. Витримавши понад два роки допитів і тортур, хворий і знесилений, митець дивом опинився на волі. Невдовзі на нього чекало нове випробування — розпочалася Друга світова війна. Україну окупувало німецьке військо. На зміну одній жорстокій владі прийшла інша, не менш жорстока. За нових умов Іван Багряний продовжував активно обстоювати патріотичну позицію. За це німецьке окупаційне керівництво засудило його до страти. Рятуючись від переслідувань, митець виїхав до Західної України. Там він і написав роман «Тигролови». Незабаром доля привела Івана Багряного на територію Німеччини. Усвідомлюючи смертельну небезпеку свого повернення в Україну, він створив памфлет «Чому я не хочу вертатися до CPCP», у якому розкрив антинародну сутність радянської влади. В еміграції письменник займався політичною й журналістською діяльністю. Участь у Мистецькому українському русі була для нього надзвичайно плідною. Побачили світ нові прозові й поетичні твори митця. Найбільше пощастило роману «Тигролови», його переклали на декілька європейських мов.
Підірване в ув'язненні й на засланні здоров'я письменника з часом погіршувалось. Останні роки свого життя вій провів у лікарнях та санаторіях.
Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року в санаторії Сент-Блазіен, похований у Новому Ульмі в Німеччині.
Після здобуття нашою державою незалежності твори Івана Багряного прийшли до широкого кола українського читача. Вони здобули належне визнання, письменника було посмертно нагороджено Державною премією України імені Т.Г.Шевченка.
Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка на Чернігівщині в сім’ї залізничного службовця. Навчався в Чернігівській гімназії та на юридичному факультеті Київського університету. Захопившись театром, виступив спочатку як критик, а вже потім як драматург. 1910 року він написав драматичну казку «Пісня в келиху». Театральний успіх здобула наступна п’єса Кочерги «Дівчина з мишкою», яка в 1914-1915 роках виставлялась у театрах Петербурга, Москви, Києва, була екранізована.
Першим твором, написаним Кочергою власне для української сцени, стала комедія «Фея гіркого мигдалю» (1926). Зацікавившись історичною тематикою, драматург створив п’єси «Алмазне жорно» (1927) та «Свіччине весілля» («Пісня про Свічку», 1930). Кочерга писав також твори на сучасні теми, але вони не мали великого успіху.
Під час війни драматург був евакуйований до Уфи (Росія), де редагував газету «Література і мистецтво».
Новим творчим досягненням Кочерги стала драматична поема «Ярослав Мудрий» (вперше опублікована в журналі «Українська література», 1944). Вперше вона була поставлена 1946 року на сцені Харківського українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. За цей твір Кочерга був відзначений Сталінською премією.
Кочерга відомий також як автор поеми «Пророк», що присвячена Т.Г.Шевченкові. Певну вартість мають наукові праці Кочерги («Драматичний елемент у творчості Т. Г. Шевченка», «Тема патріотизму і боротьба за свободу в драматургії» та ін.).
Помер Іван Кочерга 22 грудня 1952 року.
Спадщина Кочерги — жива частина сучасної української культури. Ніщо творче не зникає безслідно, і кращі п'єси драматурга, як цеглинки, покладені ним у стіни храму українського мистецтва, спроможні витримати значний тиск часу і обставин.
В вересні 2016 року виповнюється 115 років від дня народження українського письменника Семена Скляренка, та 120 років від дня народження американського письменника Френсіса Скотта Фіцджеральда.
Після закінчення гімназії наприкінці 1919 року юнак повертається до рідного села, працює бібліотекарем, учителює, водночас друкується в періодичній пресі. Його поезії, нариси, оповідання публікуються в київських газетах «Більшовик», «Селянська газета», альманасі «Вир революції».
1921 року Прохорівський комнезам посилає Семена Скляренка вчитися до Київського політехнічного інституту, а через півроку його призивають до лав Червоної Армії. Відслуживши, Семен Скляренко з осені 1924 року живе в м. Єгор'євську Московської області, де завідує клубом, керує культвідділом ради профспілок.
Повернувшись у 1926 році на Україну, він працює в Черкаській окружній газеті «Радянська думка», а з 1927 року — в київській «Пролетарській правді».
Семен Скляренко виступає з рядом оповідань, публікує збірку оповідань «Вітер з гір». У повісті «Матрос Ісай» (1930) письменник відтворює епізоди подій громадянської війни на Україні.
З появою трилогії «Шлях на Київ» («Шлях на Київ», 1937; «Микола Щорс», 1939; «Польський фронт», 1940) автор здобуває широке визнання.
Служба військовим кореспондентом під час Великої Вітчизняної війни допомогла письменникові створити повість «Україна кличе», в центрі якої образ Сили Жердяги, одного з основних персонажів роману «Шлях на Київ».
Кращі оповідання і мініатюри, написані Скляренком у роки війни, ввійшли до збірки «Рапорт» (1945).
Після війни, у 1948 році, виходить збірка його нарисів «Орлині крила» про подвиги комсомольців на фронтах Великої Вітчизняної війни.
У 1954 році вийшов роман Семена Скляренка «Карпати».
Визначним досягненням історичної романістики 50—60-х років стали твори Скляренка «Святослав» (1959) і «Володимир» (1962).
Скляренку не судилось завершити трилогію з історії Київської Русі — написати роман про Ярослава Мудрого: 7 березня 1962 року талановитого романіста не стало.
Фіцджepaльд нapoдивcя 24 вepecня 1896 p. в міcті Ceнт-Пoл, штaт Міннecoтa, в дocить зaбeзпeчeній кaтoлицькій poдині. Haвчaвcя в Пpінcтoнcькoмy yнівepcитeті, aлe нaвчaння нe зaкінчив. У 1917 poці бyв пpизвaний в apмію, aлe тaк нікoли і нe бpaв yчacть y війcькoвиx діяx зa кopдoнoм. Зaміcть цьoгo, Фіцджepaльд пpиcвятив вecь cвій чac poбoті нaд пepшим poмaнoм «Пo той бік paю», який мaв вeликий ycпіx відpaзy ж піcля пyблікaції в 1920. У тoй жe pік Фіцджepaльд oдpyживcя нa Зeльді Ceйp, з якoю вoни нacoлoджyвaлиcя вeceлoю бaгaтим життям. Becь цeй чac Cкoтт тaкoж пpимyдpявcя дocить бaгaтo пиcaти для жypнaлів, щo пpинocилo дocить відчyтний дoxід (він бyв oдним з нaйбільш виcoкooплaчyвaниx aвтopів тoдішніx «глянцeвиx» жypнaлів). Фіцджepaльд бyв знaмeнитий як cвoїми твopaми, тaк і poзкішним cпocoбoм життя. Oднoгo paзy Фіцджepaльд cкaзaв: «He знaю, чи peaльні ми з Зeльдeн люди aбo пepcoнaжі oднoгo з мoїx poмaнів». Зa пepшoю книгoю пocлідyвaли твopи «Пpeкpacні та пpиpeчeні» (1922) і «Beликий Гeтcбі» (1925) - poмaн, який бaгaтo кpитиків, тa й caм Фіцджepaльд, ввaжaють шeдeвpoм aмepикaнcькoї літepaтypи тoгo пepіoдy .
Hacтyпні poки життя Фіцджepaльдa бyли дyжe вaжкими. У 1930 y Зeльди відбyлocя пoмyтніння poзyмy, піcля чoгo вoнa вce життя cтpaждaлa шизoфpeнією. У 1934 poці він нaпиcaв poмaн «Hіч лагіднa», бaгaтo в чoмy aвтoбіoгpaфічний - y ньoмy Фіцджepaльд oпиcaв cвій біль, битвy зa збepeжeння шлюбy і звopoтнy cтopoнy їx poзкішнoгo життя. B Aмepиці книгa вeликого ycпіxу нe здобула, і Фіцджepaльд зaйнявcя нaпиcaнням cцeнapіїв в Гoллівyді. Фіцджepaльд пoмep від cepцeвoгo нaпaдy 21 гpyдня 1940 в Гoллівyді Kaліфopнії.
Ювіляри вересня - письменники-фантасти Станіслав Лем та Герберт Уеллс
Станіслав Лем - відомий польський письменник-фантаст.
Протягом багатьох років творчості Станiслава Лема належало одне з чiльних мiсць у світовій фантастицi. За кiлькiстю перекладiв на десятки мов свiту вона вже вiддавна тримає першiсть у польськiй лiтературi, випередивши навiть Адама Мiцкевича i Генріка Сенкевича, Болеслава Пруса та Чеслава Мiлоша.
Особливе місце у спадщині письменника посідають його спогади про дитячі та юнацькі роки, проведені ним у рідному місті Львові, де він прийшов на світ 1921 року. Хоча відомо, що Лем ніколи не приїздив до Львова, відколи покинув його разом з батьками 1946 року. Але він неодноразово підкреслював: “Я львів’янин і до смерті залишуся львів’янином. Нічого змінити не можна, люди і народи то не шафи, яких пересувають з кута в кут».
Про своє львівське життя Лем відверто зі щирими емоціями розповів у книжці «Високий Замок», написаній ще на початку 60-х років минулого століття, яку тільки кільканадцять років тому гарно переклала українською Лариса Андрієвська.
Отже, дитячі та юнацькі роки Станіслава Лема минули у Львові. Батько його був лікарем, тож і майбутній письменник, закінчивши 2-гу гімназію, 1939 року вступив до медичного інституту в рідному місті. Німецька окупація Львова влітку 1941 року перервала його навчання. У воєнному лихолітті юнак опиняється у Кракові й вступає на медичний факультет Ягеллонського університету. Ще студентом він 1946 року друкує оповідання, а в 1948 році пише роман «Шпиталь перетворення».
Можливо, саме невдача iз реалiстичною прозою наштовхнула молодого автора на думку про фантастику. 1951 року виходить у свiт його книга "Астронавти". Успiх додає снаги, i письменник починає працювати досить-таки iнтенсивно, видаючи майже що рiк то нову книгу : «Сезам» (1954), «Маґелланова хмара» (1955), «Зоряні щоденники» (1957), «Едем» (1959), «Навала з Альдебарана» (1959), «Повернення з зірок» (1961), «Книга роботів» (1961), «Щоденник, знайдений у ванні» (1961), «Соляріс» (1961), «Вихід на орбіту» (1962), «Місячна ніч» (1963), «Казки роботів» (1964), «Непереможений» (1964), «Кіберіада» (1965), «Полювання» (1965), «Рятуймо космос» (1966), «Розповіді про пілота Піркса» (1968), "Ідеальна порожнеча» (1971), «Маска» (1976), «Нежить» (1978), «Повторення» (1979), «Ґолем XІV» (1981) та чимало інших творів. 1988 року вийшов у світ ще один роман письменника «Фіаско».
Переважно це були твори про космічні подорожі, роботів, далекі планети, а також твори сатирично-пародійні («Кіберіада», «Казки роботів», «Полювання», «Повторення»). Чимало зробив С.Лем у царині есеїстики, розмірковуючи над проблемами свого жанру, а через них - над шляхами розвитку науки, технічного прогресу і, зрештою, усього людства («Діалоги» (1957), «Summa Technologіae» (1964), «Філософія випадку» (1968), «Фантастика й футурологія» (у 2-х томах, 1970), «Уявна величина» (1973), «Роздуми та шкіци» (1975), «Бібліотека XXІ століття» (1986)).
Найкращою книгою автора, за його власним зізнанням, є роман «Соляріс» («Solaris», 1961). «Мені б хотілося написати щось на зразок «Солярка», але такий успіх буває лише один раз», — зізнається Лем.
У романі сміливо та гостро порушуються серйозні філософські, моральні та соціальні проблеми, значення яких не просто є актуальним, але зростає з кожним днем в ході науково-технічної революції.
Вважаючи за необхідне пояснити основну ідею свого роману, Лем писав у передмові до російського видання: «Гадаю, що дорога до зірок та їхніх мешканців буде не лише довгою та важкою, але й сповненою неймовірних явищ, які не мають жодних аналогій з нашою земною дійсністю. Це не означає — і вдумливий читач, звісно, зрозуміє, — ніби я впевнений, що нас повинні очікувати явища саме такі, які описані в романі «Соляріс». Я не претендую на роль пророка. Але я не писав теоретично-абстрактний трактат і тому повинен був розповісти цілком конкретну історію, щоби за її посередництвом висловити одну просту думку: «Поміж зірок нас чекає Невідоме».
Роман Лема «Соляріс» був екранізований російським режисером А.Тарковським (1972); фільм був удостоєний великого призу на міжнародному фестивалі в Каннах.
Помер Станіслав Лем в Кракові 27 березня 2006 року.
Англійський письменник Герберт Джорж Уеллс народився 21 вересня 1866 році у Бромли, пригороді Лондона. Батько його був крамарем і професійним крикетистом, мати економкою. Освіту одержав у класичній школі Мидхерст і в Кингз-Коледжі Лондонського університету. Після учнівства в торговця мануфактурою й роботи в аптеці побував учителем у школі, викладачем точних наук і помічником у Т. Х.Гексли, в 1893 професійно зайнявся журналістикою.
Протягом творчого життя (з 1895) Уеллс написав близько 40 романів і багато розповідей, більше десятка полемічних творів по філософській проблематиці й приблизно стільки ж робіт про перебудову суспільства, дві всесвітні історії, близько 30 томів з політичними й соціальними прогнозами, більше 30 брошур на теми про Фабіанське суспільство, озброєння, націоналізм, загальному світі та ін., 3 книги для дітей і автобіографію.
Ще на поч. XX ст. він передбачив велике майбутнє відкриттям, пов'язаним з освоєнням космосу, міжпланетними подорожами, писав про ту роль, яку відіграватиме авіація, про відповідальність учених за наслідки зроблених ними наукових відкриттів. Прийнявши естафету від свого попередника Жуля Верна і в багатьох моментах перегукуючись із ним, Уеллс продовжив розвідку майбутнього. Його цікавила передісторія винаходів сучасності, він проектував майбутнє. Центральне місце у творчості Уеллса посідає проблема шляхів розвитку науково-технічного прогресу та його впливу на долю людства. Погляди письменника на перспективи розвитку суспільства були песимістичними: він не вважав, що технічні досягнення здатні зробити людей щасливішими.
Його першою спробою в художньому роді був роман «Машина часу»– про подорож винахідника у віддалене майбутнє. Потім пішли «Острів доктора Моро», «Людина-Невидимка», «Війна світів» (1898), «Перші люди на Місяці» (1901), що розповідали, відповідно, про пересадження людських органів диким звірам, про невидимість, вторгнення марсіан на землю й подорожі на Місяць. Ці романи забезпечили письменникові славу самого значного експериментатора в жанрі наукової фантастики й показали його здатність зробити правдоподібним самий зухвалий вимисел. Згодом у добутках подібного роду, наприклад у романі «Мир звільнений» (1914), він сполучив наукову вірогідність із політичними прогнозами про прийдешню всесвітню державу. Теза про науку, здатної створити всесвітня держава, у якому людина зможе розумно користуватися своїми винаходами, з наснагою повторюється у всіх книгах Уеллса, однак його оптимізм, до тої пори безмежний, розтрощила Друга світова війна, після чого він дав волю розпачу й у книзі «Розум на краю своєї натягнутої вузди» (1945) пророчив вимирання людства.
Ми звикли сприймати Уеллса як майстра фантастики. Проте його творчість не обмежується лише цим аспектом. У «Передмові», написаній 1908 року до першого російського видання його творів, письменник зазначив, що науково-фантастичні романи були необхідними для нього як певний етап, подолавши який, він зміг звернутися до написання творів про своїх сучасників та до проблем, що постають перед звичайними людьми у їхньому повсякденному житті. І якщо у фантастичних романах об'єктом його спостереження є ціла планета, Всесвіт, то у «побутових» творах він ретельно аналізує буденне життя людей, спонукаючи своїх героїв і читачів до усвідомлення необхідності вирватися з пастки жалюгідного животіння.
Роман «Кіппс» розповідає про одноманітність життя учня мануфактурної крамниці Артура Кіппса, а проблемам жіночої емансипації присвячені романи «Анна-Вероніка» і «Дружина сера Айзека Гармена». У цих творах йдеться про права і роль жінки у житті суспільства та про кохання.
Ще роблячи перші кроки у літературі, Уеллс писав про соціальну значущість мистецтва. З цього погляду значний інтерес становлять його статті про літературу, листування з письменниками Д.Гіссінгом, Г.Джеймсом, А.Беннетом. Уеллс виступав проти крайнощів натуралізму, естетизму, наголошував на своїй відданості реалістичній традиції. Найповніше своє естетичне кредо і свою концепцію роману Уеллс виклав у програмній статті «Сучасний роман» (1911).
Невід'ємною особливістю творів Уеллса є публіцистичний елемент. Будучи противником безпристрасної відповідальності, він і сам постійно втручався у боротьбу ідей та думок, що велася на сторінках його романів. Така позиція письменника призвела до створення форм роману-диспуту, роману-дискусії.
У роки Першої світової війни Уеллс написав автобіографічний за своїм характером роман «Містер Брітлінґ п'є чашу до дна» (1916), який досить прихильно зустріли читачі. В англійській літературі роман «Містер Брітлінґ» — один з перших антивоєнних романів, у якому порушена тема «втраченого покоління».
У трактатах «Бог, невидимий король» (1917), «Незгасний вогонь» (1919) письменник розвиває ідеї богобудівництва, пропагує теорію перетворення суспільства шляхом перевиховання людей, прищеплення їм принципів християнської моралі.
Починаючи з кінця 20-х pоків, творчість Уеллса вступила у період нового піднесення. Свідченням цього виявилися романи «Містер Блетсуорсі на острові Ремпол» (1928), «Самовладдя містера Парема» (1930), «Белпінґтон із Блепа» (1932), кіносценарій «Образ майбутнього» (1935), повість «Крокетист» (1936), роман «Обережність не буває надмірною» (1941).
У 30-х pp. XX ст. письменник зайняв непохитну антифашистську позицію, а під час Другої світової війни виступив на підтримку Радянського Союзу.
Характер фантастики у тогочасних творах Уеллса змінився. Фантастичні події, незвичайні пригоди, у яких беруть участь герої В., письменник витлумачує як жахіття, породжені у свідомості людей гнітючою атмосферою тогочасного суспільно-політичного життя, з його розгулом реакції, фашизацією ряду країн Європи. На початку століття фантастика Уеллса випереджувала, передбачала нові явища дійсності; тепер вона відображала події реального життя, відтворюючи їх у примхливих фантастичних образах і формах.
Творчість Уеллса справила значний вплив на розвиток сучасної наукової фантастики. Як і Уеллса сучасних фантастів цікавить проблема долі людини і людства за тих нових умов, які виникають і виникатимуть завдяки новим науковим відкриттям. Тематичний перегук, трансформація ідей та деяких образів веллсівських романів помітні у творчості А. Кларка, Дж. Віндема, А. і Б. Стругацьких, а також інших письменників-фантастів, які розвивають ідеї перетворення світу за допомогою наукового знання.
Помер Уеллс у Лондоні 13 серпня 1946.
27 серпня виповнюється 145 років від дня народження американського письменника Теодора Драйзера
27 серпня виповнюється 145 років від дня народження американського письменника і громадського діяча Теодора Драйзера (1871-1945). Народився 27 серпня 1871 р. в невеликому містечку Терре-Хот (штат Індіана) в сім'ї збанкрутілого дрібного підприємця — іммігранта з Німеччини. З юних років змінив безліч професій. У 1889-1890 рр. навчався в Університеті міста Блумінгтона.
Літературну діяльність розпочав у 1892 р. як репортер газети «Чикаго дейлі глоуб». У 1897 р. в журналах з'явилися його перші оповідання і нариси. У 1900 р. опублікований роман «Сестра Керрі» — історія дівчини з робочої сім'ї, що стала знаменитою актрисою. Роман став відкриттям: Драйзер пішов проти літератури «вишуканої традиції», створивши широке соціальне полотно.
У 1911 р. письменник опублікував роман «Дженні Герхардт», де знову звернувся до долі дівчини з народу. Подальший розвиток реалістичного методу Драйзера пов'язано з романами «Фінансист» (1912), «Титан» (1914) і «Стоїк» (виданий в 1947 р.). В цій трилогії в образі Френка Каупервуда відтворені типові риси американця, що домагається успіху будь-якою ціною.
Роман «Геній» (1915) автор присвятив трагічній долі художника. Драйзер був у числі небагатьох письменників, які підтримали Жовтневу революцію в Росії і виступили проти білогвардійського руху та інтервенції (книга «Бий, барабан!», 1920 р.; складається з 17 статей і 3 п'єс).
У листопаді 1927 р. Драйзер на запрошення радянського уряду відвідав СРСР. Результатом поїздки стала книга «Драйзер дивиться на Росію» (1928) і повість «Ерніта», що увійшла до збірки «Галерея жінок» (1929), де вперше в американській літературі виведений герой-комуніст як позитивний образ.
У 1925 р. вийшов роман «Американська трагедія» — тут письменник зображує шлях морального розтління Клайда Гріффітса, звинувачуючи в цьому американське суспільство. Роман став зразком реалізму в літературі США 20-х рр.
Драйзер був не тільки письменником, але і помітним громадським діячем. Він був одним з організаторів Амстердамського конгресу на захист миру і культури (1932), боровся проти фашизму, побував в Іспанії в роки громадянської війни в країні.
У липні 1945 р. Драйзер вступив в Комуністичну партію США.
Помер письменник 28 грудня 1945 р. в Голлівуді.
Зачинателю історичного роману Вальтеру Скотту – 245 років
15 серпня виповнюється 245 років від дня народження Вальтера Скотта — всесвітньо відомого британського письменника, поета, історика, збирача старожитностей, адвоката, за походженням шотландця. Для шотландців він більше ніж письменник. Він відродив історичну пам'ять народу, відкрив Шотландію для решти світу і в першу чергу для Англії. Вважається основоположником жанру історичного роману. Мав великий вплив на європейський романтизм. Мав феноменальну пам'ять.
Народився Вальтер Скотт 15 серпня 1771 в Единбурзі, в родині заможного юриста. У сім’ї з 13 дітей вижило шестеро. З дитинства письменник страждав паралічем, в результаті якого на все життя залишився кульгавим. Його часто возили на лікування в курортні місця. Незважаючи на свій фізичний недолік, вже в ранньому віці вражав оточуючих живим розумом і феноменальною пам’яттю, багато читав.
У 1778 році повертається в Едінбург. З 1779 року навчається в едінбурзькій школі, в 1785 році вступає до Единбурзького коледжу. У коледжі захопився альпінізмом, зміцнів фізично, і набув популярності серед однолітків як відмінний оповідач. Разом зі своїми друзями організував в коледжі «Поетичне суспільство», вивчав німецьку мову.
У 1792 в Единбурзькому університеті складає іспит на звання адвоката. Після цього він активно займався юридичною практикою і багато подорожував по країні.
Попутно він збирав народні оповіді і легенди про героїв країни. Захопився перекладами німецької поезії, анонімно опублікував свої переклади балади Бюргера «Ленора».
У 1791 році він вперше закохався, однак Вільяміна Белшес віддала перевагу іншому. Це стало найсильнішим ударом для молодого Вальтера, і він не раз використовував образ дівчини у своїх творах. Одружився В. Скотт в 1797 році на Шарлотті Карпентер, був зразковим сім’янином; любив свій маєток Ебботсфорд, який перебудував, зробивши з нього невеличкий замок.
У 1830 році він переносить перший апоплексичний удар, який паралізував його праву руку. У 1830-1831 Скотт зазнає ще два апоплексичних удари. Помер від інфаркту 21 вересня 1832.
У своїх романах В. Скотт охоплює майже всю багатовікову історію Шотландії й Англії в її основних моментах, починаючи від далекого середньовіччя (дія роману "Айвенго" ставиться до XII століття) і кінчаючи подіями XVIII століття ("Роб Рой"). Звертаючись до різних епох, В. Скотт на історичному матеріалі кожної з них підкреслює неминучість історичного розвитку, постійний рух історії.
Ювіляри липня: українська поетеса Олена Іванівна Теліга та англійський письменник Вільям Теккерей
Народилась 8 (21) липня 1906 року в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині Шовгенів. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.
3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою.
У 1920 році батько і брат Олени опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі.
Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючись, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 сім’я Теліг переїхала до Кракова, де Олена зустріла свого знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН).
У 1941 році в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти, вона знала, що ризикує, але тікати з Києва не хотіла. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту 9 лютого він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.
Народився Вільям Теккерей 18 липня 1811 в Калькутті. Після переїзду сім'ї в Лондон Вільям навчався в школі Чартерхаус. Потім близько року був студентом Кембриджського університету.
Теккерей покинув Кембридж в 1830 році і відправився подорожувати по Європі. Спочатку він жив у Німеччині, в місті Веймар, а потім деякий час провів в Парижі, де навчався малювання у художника Річарда Бонінгтона. Малювання не стало основною діяльністю Вільяма, але допомогло йому ілюструвати свої романи, зображуючи героїв в карикатурах.
Теккерей отримав у спадок річний дохід близько 500 фунтів в 1832 році, але швидко розтратив його. Частину грошей він програв у карти, а частину вклав у спроби літературного видавництва, що не увінчалися успіхом. Дві газети, які він фінансував, збанкрутували.
У 1837 році Теккерей одружився. Але його дружину довелося ізолювати через психічну хворобу.
Перший роман Вільяма Теккерея «Кетрін» був опублікований частинами в журналі Frazer's Magazine в 1839-1840 роках.
Роман, який приніс Теккерею популярність - «Ярмарок марнославства» (1847-1848). Це перший його твір, яке він підписав власним ім'ям, а не псевдонімом. Всі видані до цього твори він підписував вигаданими іменами.
За «Ярмарком марнославства» були опубліковані романи «Есмонд», «Пенденніс» і «Ньюкоми».
Теккерей помер від інсульту 24 грудня 1863 року. Останній роман письменника, «Дені Дюваль», так і залишився незавершеним.
Ювіляри червня: український письменник Василь Шкляр, американська письменниця Гаррієт Бічер-Стоу та англійська письменниця Шарлотта Бронте
10 червня 2016 року 65-річний ювілей відзначає Василь Миколайович Шкляр — український письменник, політичний діяч. Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників. Кожен його твір стає бестселером і витримує кілька перевидань. Василь Шкляр – автор славнозвісних романів: «Залишенець», «Елементал», «Маруся», «Кров кажана», «Ключ», «Ностальгія», «Тінь сови». Найпрестижніша з численних літературних нагород Шкляра – народна Шевченківська премія, кошти на яку зібрали звичайні громадяни після того, як письменник з політичних мотивів відмовився від присудженої йому Національної премії імені Т.Г.Шевченка.
Народився 10 червня 1951 в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині, де й пішов до початкової школи. Пізніше родина переїхала до міста Звенигородки, де Василь Шкляр закінчив 10-річну школу зі срібною медаллю (1968), а відтак вступив на філологічний факультет Київського університету. Звідти його хотіли вигнати за те, що під час трудового семестру в колгоспі грався бомбою, але він перевівся до Єреванського університету, де 1972 року отримав диплом про вищу освіту.
З 1986 року В. Шкляр активно займався журналістикою, редакційною роботою, перекладами з вірменської мови та творчістю. У 1998 р. він випробовує себе як політична постать – балотується до українського парламенту.
Член Спілки письменників України з 1978, Асоціації українських письменників з 1999.
1988–1998 — займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід (зокрема, подробиці операції з врятування сім'ї генерала Дудаєва після його загибелі) потім відтворив у романі «Елементал» (2001).
Популярність як письменника прийшла з виходом роману «Ключ» (1999), який зібрав низку нагород. Це був перший твір автора після тривалої паузи — з 1990 року.
В 2000–2004 роках — головний редактор видавництва «Дніпро».
Найбільший резонанс серед українських критиків викликав роман «Залишенець. Чорний ворон», який було видано у 2009 року. Даний твір яскраво висвітлює трагічні сторінки історії нашої держави – повстанську боротьбу народу проти жорсткої влади окупантів у 20-х рр. XX сторіччя.
Наприкінці 2011 року Василь Шкляр створив Міжнародну благодійну організацію «Фонд Василя Шкляра «Холодноярська Республіка», головна мета якої є здійснення благодійної діяльності, спрямованої на розвиток українського кіномистецтва, надання благодійної допомоги на створення, прокат і популяризацію художнього кінофільму та його можливої наступної телеверсії за твором лауреата Шевченківської премії Василя Шкляра «Залишенець» («Чорний Ворон»).
Гаррієт Бічер-Стоу — американська письменниця, борець за ліквідацію рабства. Народилась 14 червня 1811 року в місті Лічфілд у Новій Англії (північно-східна частина США), у родині священика. Довгий час майбутня письменниця була вчителькою в заснованій її сестрою школі для дівчаток. У 1836 році вона вийшла заміж за Келвіна Елліса Стоу, професора богослов’я в Лейновській семінарії (у них було 7 дітей).
На початку 30-х років Бічер-Стоу розпочала літературну діяльність. Її ранні оповідання та нариси публікувалися у популярному «Дамському журналі». Виступала вона і як автор творів для дітей, зверталася до жанру моралістичної притчі. Твори письменниці 30-х — поч. 40-х pp. склали збірку «Мейфлауер» («The Mayflower», 1843). Найцінніше в них — поетичні описи повсякденного, звичайного уміння бачити цікаве в малому, в найбуденнішому. Своє завдання письменниця вбачала в тому, щоб правдиво відображати побут і звичаї простих людей. Її не приваблювала екзотика, не зачаровувала фантастика: саме життя з його кровоточивою раною — рабством продиктувало тему її головної книги.
Найвідоміший її роман — «Хатина дядька Тома» (1852). Роман витримав 35 видань в Англії і був перекладений на 20 іноземних мов.
Праця над романом була розпочата в 1851 році і тривала всього декілька місяців. Спочатку роман публікувався окремими розділами в журналі, а в 1852 році вийшов окремою книгою. Успіх перевершив усі сподівання. Сучасники сприйняли його не лише як заклик до захисту негрів, а й як протест проти зневаження людських прав людей з будь-яким кольором шкіри, котрі проживають на різних континентах.
Коли Гаррієт Бічер-Стоу у 1862 році відвідала президента Лінкольна, він вигукнув: «Ось вона, маленька жінка, чия книга спричинила велику війну!». І справді, роман «Хатина дядька Тома» належить до тих літературних творів, які примусили світ змінитися.
У відповідь на прокляття і звинувачення, які посипалися на Бічер-Стоу за цю проповідь звільнення негрів з боку рабовласників і їх друзів, вона випустила в світ «Ключ» («Key to uncle Tom’s Cabin»), в якому ясно довела, що сюжет для роману прямо узятий нею з життя, часто навіть до найдрібніших подробиць.
21 червня 2016 року відзначаємо 200-річний ювілей Шарлотти Бронте - видатної англійської письменниці, автора знаменитих романів: "Джейн Ейр", "Городок". "Учитель". Шарлотта Бронте народилася в родині сільського священика-ірландця в Йоркширі (Англія). Шарлотті ледве виповнилося п'ять років, коли померла її мати, залишивши бідному священику 5 доньок та сина. Батько мало звертав уваги на виховання дітей, які його рідко бачили. Ув'язнені в похмурому церковному домі, що ізольовано стояв біля цвинтаря, діти були майже покинуті напризволяще. Подією, що залишила глибокий слід у замкнутому житті цієї дивної родини, був вступ старших сестер, Марії та Єлизавети, до школи в Ковен-Бриджі (1824). Непривітна школа, яка не дала ніякого живлення для їхнього розумового розвитку і підірвала їхнє і без того слабке здоров'я — була яскраво змальована Шарлоттою в романі «Джейн Ейр». Утім, сестри недовго залишалися в школі. Через рік старша, Марія, хворою повернулася додому і померла, а через кілька місяців померла і друга сестра, Єлизавета. Залишившись старшою в домі, 9-річна Шарлотта була змушена взяти на себе обов'язки господині. 1835 року Шарлотта влаштувалася гувернанткою, але слабке здоров'я і непривабливість життя в чужому домі змусили її відмовитися від цієї роботи. Завдяки матеріальній підтримці старої тітки Шарлотта та Емілі провели два роки в Брюсселі (1842–1844), і перед нервовою, чуттєвою Шарлоттою відкрився новий світ.
Навесні 1846 року з'явився невеликий томик їхніх віршів під псевдонімом Коррер (Шарлотта), Елліс (Емілія) і Актон (Анна) Белл, який залишився непоміченим. Ця невдача не засмутила сестер-письменниць, і вони з тим же захопленням почали писати прозу: Шарлотта написала повість «Учитель», Емілія — «Буремний перевал», а Анна — «Агнес Грей». Останні дві повісті знайшли собі видавця, a «Учитель» був відкинутий усіма. Попри це Шарлотта з притаманною їй пристрастю продовжила свою літературну діяльність. У жовтні 1849 року з'явився її новий роман «Джейн Ейр», що відразу приніс їй успіх і був перекладений багатьма європейськими мовами.
Після успіху «Джен Ейр», ставши відомою в літературних колах, Шарлотта декілька разів вивідувала Лондон, зустрічалася з письменниками та видавцями своїх творів. Вона познайомся з В. Теккереєм, якого вважала найкращим тогочасним романістом (йому Шарлотта Бронте присвятила «Джен Ейр»). У 1851 році була присутньою на лекції В. Теккерея про англійських гуманістів XVIII ст. У свою чергу, автор «Ярмарку суєти» високо оцінив талант Бронте. Він із захопленням прочитав «Джен Ейр». Своєрідність манери Бронте він убачав у поєднанні «чистого почуття зі сповідальною щирістю». Його увагу привернули у цьому творі любов до істини й обурення несправедливістю, сміливість думок і простота розповіді. Автора «Джен Ейр» Теккерей назвав «суворою маленькою Жанною Д'Арк».
«Ширлі», другий роман Шарлотти Бронте, був написаний за вельми сумних обставин життя письменниці — у вересні 1848 року помер її брат. У грудні 1848 року померла Емілія, а в травні 1849 — Анна. Коли після появи її другого роману (1849) псевдонім Шарлотти Бронте було розкрито, перед Шарлоттою відкрилися двері найкращих літературних кіл Лондона, але для хворобливої і звиклої до самотності дівчини була неприємна загальна увага, і вона більшість часу проводила в старому церковному домі в Гаворті.
У романі «Містечко» життєствердні мотиви переплітаються з трагедійними. Драматизм зображених життєвих ситуацій у багатьох випадках зближується з трагедією. 1853 року з'явився її останній роман «Вільєтт».
1854 року, незважаючи на приступи хвороби, від якої померли її сестри, Шарлотта одружилася зі священиком Артуром Беллом Ніколлсом в приході свого батька, але вже 31 березня 1855 вона померла.
У нарисі, присвяченому Шарлотті Бронте і написаному Теккереєм вже після смерті письменниці, є такі слова: «Пам'ятаю боязке, тендітне створіння, маленьку долоню, великі очі. Мабуть, головною рисою її характеру була палка чесність... Вона мені видалася дуже чистою, піднесеною і шляхетною людиною. В її душі завжди жила велика, свята повага до правди і справедливості».
15 травня 2016 року виповнюється 125 років з дня народження російського письменника Михайла Булгакова, який народився в Києві
Михайло Опанасович Булгаков (15 травня 1891 – 10 березня 1940) – класик російської літератури, драматург, театральний режисер і актор. Автор повістей і оповідань, безлічі фейлетонів, п'єс, інсценівок, кіносценаріїв, оперних лібрето.
Його життя було насичене подіями із запаморочливими зльотами та гучними падіннями. Одного дня він міг ходити, як жебрак, а вже наступного дня виглядати багачем, проходячи вуличками у супроводі прекрасних панянок.
Дитячі та юнацькі роки минули в Києві і мали чимале значення у становленні письменника. Михайло Булгаков був найстаршою дитиною в сім’ї професора, де крім нього виховувалися 4 сестри і 2 брата. Навчався у Першій київській гімназії. Після закінчення медичного факультету Київського університету, влітку 1916 р., Булгаков розпочав роботу в госпіталях Червоного Хреста на Південно-Західному фронті, тоді його призвали на військову службу і перевели у Смоленську губернію. У березні 1918 р. Булгаков повернувся до рідного Києва. У серпні 1919 р., після вступу в Київ військ Денікіна , Булгакова мобілізували до білої армії і відправили на Північний Кавказ військовим лікарем. У тривожні роки громадянської війни Булгаков зробив свій остаточний вибір – полишив професію лікаря і цілком віддався літературній праці.
Восени 1921 р. Булгаков перебрався до Москви і залишився у цьому місті назавжди. Перші роки перебування у столиці нової радянської держави були складними для письменника. Аби вижити , він брався до будь-якої роботи: був і секретарем ЛІТО Головполітпросвіту, конферансьє у маленькому театрі на окраїні міста.
Провідна тема фейлетонів, оповідань і повістей Булгакова 20-х років - численні потворні викривлення людської натури під впливом соціальних змін. Тривожні симптоми цього захворювання він зобразив у сатиричних повістях «Дияволіада» (1924) і «Фатальні яйця» (1924). У тому ж напрямі розвивається і авторська думка у сатиричній повісті «Собаче серце» (написана 1925, перша публікація 1987р.).
Талант Булгакова розвивався стрімко і виявлявся у різних жанрах, видах літератури. Цікавий той факт, що в багатьох біографіях письменника, автори часто говорять, що Булгаков зміг вирости, як письменник до 30-ти років, тобто вже в зрілому віці. Це помилкова думка — Булгаков почав писати дуже рано. Перше оповідання «Пригоди Світлани» було написане ним, коли письменнику виповнилося всього 7 років, про це писав маловідомий біограф Булгакова. «Читач він був пристрасний, з дитячих же років. Читав дуже багато, і при його абсолютно винятковій пам’яті він багато чого пам’ятав з прочитаного, і все вбирав у себе. Це ставало його життєвим досвідом — те, що він читав ». Старша сестра Віра стверджувала, що вже в 9 років він прочитав «Собор Паризької Богоматері».
Восени 1921 р. Булгаков перебрався до Москви і залишився у цьому місті назавжди. Перші роки перебування у столиці нової радянської держави були складними для письменника. Аби вижити , він брався до будь-якої роботи: був і секретарем ЛІТО Головполітпросвіту, конферансьє у маленькому театрі на окраїні міста.
Провідна тема фейлетонів, оповідань і повістей Булгакова 20-х років - численні потворні викривлення людської натури під впливом соціальних змін. Тривожні симптоми цього захворювання він зобразив у сатиричних повістях «Дияволіада» (1924) і «Фатальні яйця» (1924). У тому ж напрямі розвивається і авторська думка у сатиричній повісті «Собаче серце» (написана 1925, перша публікація 1987р.).
Талант Булгакова розвивався стрімко і виявлявся у різних жанрах, видах літератури. Цікавий той факт, що в багатьох біографіях письменника, автори часто говорять, що Булгаков зміг вирости, як письменник до 30-ти років, тобто вже в зрілому віці. Це помилкова думка — Булгаков почав писати дуже рано. Перше оповідання «Пригоди Світлани» було написане ним, коли письменнику виповнилося всього 7 років, про це писав маловідомий біограф Булгакова. «Читач він був пристрасний, з дитячих же років. Читав дуже багато, і при його абсолютно винятковій пам’яті він багато чого пам’ятав з прочитаного, і все вбирав у себе. Це ставало його життєвим досвідом — те, що він читав ». Старша сестра Віра стверджувала, що вже в 9 років він прочитав «Собор Паризької Богоматері».
1925 році у журналі «Росія» були надруковані дві частини роману Булгакова «Біла гвардія». Поштовхом для написання твору стала втрата матері. В основу роману покладено реальні історичні події 1918-1919 років.
Київ займав особливе місце в житті та творчості письменника, він був з Булгаковим завжди. Це місто відбите в багатьох його здобутках. Місто - в «Білій гвардії». Батьківщина Максутова - в «Театральному романі». В «Майстрі й Маргариті» - опис «весняних розливів Дніпра» і «сонячних плям, що грають весною на цегельних доріжках Владимирської гірки,» - пейзажі, до яких був байдужий нічого не розуміючий Поплавський, за що й був покараний Воландом.
«Ах, які зірки в Україні. От майже сім років живу в Москві, а все ж таки тягне мене на Батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді болісно в поїзд… і туди. Знову побачити яри, занесені снігом, Дніпро… Немає красивішого міста на світі, ніж Київ», — скаже в оповіданні «Я убив» доктор Яшвін, у якому легко упізнати самого автора (українською — «я ж він»).
Пізніше на основі роману «Біла гвардія» Булгаков написав п’єсу «Дні Турбіних» (1926). У цієї п’єси своя цікава доля, завдяки їй ім’я Булгакова стало відомим широкому загалу . З часом твори Булгакова поступово усувалися зі сторінок журналів, п’єси не ставилися на сценах театрів. Все це примусило письменника звернутися до можновладців. Булгаков написав «Лист до уряду», в якому просив або надати можливість працювати, або дозволити цьому виїхати за кордон. Через деякий час йому надали можливість працювати режисером МХАТу.
Наприкінці 30-х років Булгаков завершив роман, прочитавши який, поетеса А. Ахматова сказала про автора: «Він геній». Роман «Майстер і Маргарита» приніс письменнику світове визнання.
Після виходу цього роману подейкували, що здібності Булгакова не інакше, як мають неприродний характер, як звичайна людина може настільки чітко описувати самого диявола і його світ. Але правду про це, ми навряд чи дізнаємося. Герої творів Булгакова володіють чарівністю, яка змушує закохатися в них і відчути особливу принадність нерозкритої думки, а саме така теза може бути застосований до всієї творчості великого письменника. Інтерес до його особистості неминущий, його роботи постійно екранізуються.
Так, знаменита радянська комедія «Іван Васильович змінює професію» (1973) була знята за твором Булкакова «Іван Васильович», тільки в п’єсі інженера Тимофєєва звуть Микола, а в фільмі Олександр (Шурик). Крім того на сьогоднішній момент екранізовано більше двох десятків творів, причому випускались ці фільми не тільки у нас. Один тільки роман «Майстер і Маргарита» був екранізований 9 раз (Україна, Польща, Югославія, Італія, Великобританія, Ізраїль, ФРН, Угорщина).
Відчуття стратегічної творчої долі сповнені останні роки життя Булгакова. І хоча він продовжував наполегливо працювати, це свідчило радше не про радість творчості, а про невичерпність його творчих сил. В 1939році Булгаков закінчив п’єсу про молоді роки Сталіна «Батум», яку мали намір поставити у МХАТі до 60-річчя вождя. Але п’єсу заборонили. Це призвело до нового загострення тяжкої недуги. 10 березня 1940 р. письменник пішов з життя.
В травні представниками «Літературної персони» стали польський прозаїк Генрік Сенкевич та український письменник Василь Стефаник.
5 травня виповнюється 170 років з дня народження польського прозаїка білорусько-татарського походження Генріка Адама Александер Піус Сенкевича.
Читачам добре відомі і популярні романи Сенкевича «Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886), «Пан Володийовський» (1888) — частини трилогії, де змальовано найдраматичніші сторінки польскої історії 40-70-х років XVII століття. Особливість цієї трилогії - зображення (вельми тенденційне) польських лицарів, що зумовило численні порушення історичної правди на догоду ідеологічним переконанням автора.
У психологічному романі "Без догмату" (1869-1890), якого також було створено з метою протидії занепаду національної самосвідомості поляків, Сенкевич дає реалістичний аналіз духовної деградації сучасної йому молодої людини під впливом зростаючого скептицизму та декадентських настроїв. Роман "Без догмату" написано у формі щоденника молодого польського аристократа Леона Плошовського.
Інший роман Сенкевича, що присвячується автором сучасності,- це "Родина Поланецьких" (1894). Цей роман значно поступався попередньому як в ідейному, так і в художньому відношенні. Письменник створив ідеалізований образ збанкрутілого шляхтича Станіслава Поланецького, який вдається до підприємницької діяльності, спекулюючи хлібом під час голоду. Збагатившись на цих спекуляціях, Поланецький одружується з нудотно-ідеальною Мариною Правицькою, викуповує її маєток і, осівши у селі, займається господарством і старанно молиться Богові.
Популярні і два широкомасштабних історичних романи: "Камо грядеши" (1896) - про гоніння на християн у часи імператора Нерона, і "Хрестоносці" (1900) – епопея з історії боротьби поляків з Тевтонським орденом на рубежі XIV - XV ст.
У себе на батьківщині Сенкевич був настільки популярний, що в 1900 р. у зв'язку з 50-річчям письменника по підписці йому була зібрана достатня сума грошей для придбання невеликого маєтку Облегурек неподалік від Кельце. З нагоди ювілею письменника проводився ряд заходів, друкувалися численні хвалебні статті, причому не тільки в Польщі.
У 1905 році Сенкевич був визнаний гідним Нобелівської премії по літературі "за видатні заслуги в області епосу". Член Шведської академії, назвав Сенкевича одним з "рідкісних геніїв, що втілюють у собі дух нації... Нобелівська премія - висока честь не тільки для автора, але і для народу, сином якого він є.
14 травня виповнюється 145 років Василю Стефанику (1871-1936) — український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик. Він дійсно прийшов у світ як страдник і боронитель стражденних. З юних літ лилася в сердечко, вразливе на біль та несправедливість, велика любов до землі й хлібороба - трударя на ній, відчувалася святість праці. Батько хотів бачити Василька орачем і сіячем з юних літ, і пізніше Стефаник уже не як орач, а як новатор-письменник, орав літературне поле глибоко, без огріхів, совість, як людьми і самим собою поважаний добрий господар.
У 1878 році батьки віддали свого найстаршого сина до початкової школи в Русові, де Василь провчився три роки. Побачивши, що дитина тягнеться до знань і має здібності до науки, батьки в подальшому грошей на освіту сина не шкодували. Навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинській міській школі (з 1880), потім у польських гімназіях у Коломиї (з 1883 року) та Дрогобичі (з 1891).
Першою публікацією В. Стефаника стала стаття в журналі «Народ» — «Жолудки наших робітних людей і читальні», підписана псевдонімом Василь Семенів. Безперечно, ці епізоди допомагають простежити становлення світогляду майбутнього письменника.
Погляди коломийських гімназистів перелякали місцеву владу. Леся Мартовича виключили з гімназії, а дещо пізніше ще двадцятьох, між якими й Стефаника. Продовжувати навчання Василь поїхав у Дрогобицькій гімназії, але ролі захисника скривджених не зрікся, свідченням чого стала стаття у Станіславському журналі «Поступ» — «Форналь Антін». У цьому нарисі йшлося про долю колишнього заможного селянина, який став наймитом («форналем») на чужому полі.
У Дрогобичі В. Стефаник зустрівся з Іваном Франком і дружба між ними утвердилася на довгі роки.
Після Дрогобицької гімназії Василь Стефаник навчається на медичному факультеті Ягеллонського університету в м. Кракові. Вибір медицини можна пояснити хіба що втратою сестри й хворобою матері. Коли мати померла, батько одружився вдруге – Василь Стефаник перестає спілкуватися з ним.
У грудні 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» було надруковано новели «Синя книжечка», «Стратився», «У корчмі» «Сама-самісінька». Дещо пізніше Василь Стефаник написав славнозвісні новели «Лесева фамілія», «Мамин синок», «Майстер», «Катруся», «Ангел», «Осінь», «Шкода», а взимку 1899 року — «Камінний хрест». Василь Стефаник пояснював тематику своїх творів так: «Веселості у нашого народу є дуже багато, але в моїм серці веселості мало… А нарешті скажіть, що я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жити». Переживання героїв Стефаникових новел — переживання самого автора. Це можна простежити на прикладі автобіографічної дилогії «Виводили з села», «Стратився».
Навчаючись у Коломийській гімназії, Стефаник прочитав твори Г.Квітки-Основ’яненка, Панаса Мирного, Марка Вовчка, роздобув і дуже тішився єдиним на всю Коломию «Кобзарем» Т. Шевченка. Улітку 1886 року він із найближчими друзями організував у Русові читальню, а в кінці року гімназисти прийняли Василя до таємного гуртка, де він перед портретом Шевченка прийняв присягу, що буде чесно жити і трудитися для народу.
Юний Стефаник сміливо взявся за агітаційну пропаганду, читав заборонену літературу, дружив з Лесем Мартовичем, з яким у 1889 році прибув на нелегальний з’їзд української гімназійної молоді Галичини. Лесь Мартович був для молодого Стефаника втіленням справжнього таланту. Василь навіть випросив у своєї матері гроші, щоб видати Мартовичеве оповідання «Нечитальник». Під впливом Леся він і сам спробував творити: «Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник».
У Коломийській гімназії В. Стефаник знайомиться з молодим Іваном Семанюком — майбутнім письменником Марком Черемшиною. І вже В. Стефаник сприяє тому, щоб молодий митець повірив у себе і став писати. Пізніше Леся Мартовича, Василя Стефаника й Марка Черемшину назвуть «покутською трійцею».Юний Стефаник сміливо взявся за агітаційну пропаганду, читав заборонену літературу, дружив з Лесем Мартовичем, з яким у 1889 році прибув на нелегальний з’їзд української гімназійної молоді Галичини. Лесь Мартович був для молодого Стефаника втіленням справжнього таланту. Василь навіть випросив у своєї матері гроші, щоб видати Мартовичеве оповідання «Нечитальник». Під впливом Леся він і сам спробував творити: «Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник».
Першою публікацією В. Стефаника стала стаття в журналі «Народ» — «Жолудки наших робітних людей і читальні», підписана псевдонімом Василь Семенів. Безперечно, ці епізоди допомагають простежити становлення світогляду майбутнього письменника.
Погляди коломийських гімназистів перелякали місцеву владу. Леся Мартовича виключили з гімназії, а дещо пізніше ще двадцятьох, між якими й Стефаника. Продовжувати навчання Василь поїхав у Дрогобицькій гімназії, але ролі захисника скривджених не зрікся, свідченням чого стала стаття у Станіславському журналі «Поступ» — «Форналь Антін». У цьому нарисі йшлося про долю колишнього заможного селянина, який став наймитом («форналем») на чужому полі.
У Дрогобичі В. Стефаник зустрівся з Іваном Франком і дружба між ними утвердилася на довгі роки.
Після Дрогобицької гімназії Василь Стефаник навчається на медичному факультеті Ягеллонського університету в м. Кракові. Вибір медицини можна пояснити хіба що втратою сестри й хворобою матері. Коли мати померла, батько одружився вдруге – Василь Стефаник перестає спілкуватися з ним.
У грудні 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» було надруковано новели «Синя книжечка», «Стратився», «У корчмі» «Сама-самісінька». Дещо пізніше Василь Стефаник написав славнозвісні новели «Лесева фамілія», «Мамин синок», «Майстер», «Катруся», «Ангел», «Осінь», «Шкода», а взимку 1899 року — «Камінний хрест». Василь Стефаник пояснював тематику своїх творів так: «Веселості у нашого народу є дуже багато, але в моїм серці веселості мало… А нарешті скажіть, що я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жити». Переживання героїв Стефаникових новел — переживання самого автора. Це можна простежити на прикладі автобіографічної дилогії «Виводили з села», «Стратився».
26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчиною з прогресивної сім’ї. Її батько високо цінував творчість зятя і після прочитання «Синьої книжечки» сказав: «Не пиши так, бо вмреш». Сімейне щастя Стефаника тривало всього десять років, 4 лютого 1914 року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток — трьох синів. Залишившись на 43-му році життя вдівцем, Стефаник узяв турботи про дітей на себе, доглядав їх, пестив, турбувався про здоров’я.
З 1908 по 1918 рік Стефаник був послом (депутатом) австрійськогопарламенту у Відні. Перебуваючи депутатом від селянської радикальної партії, зрозумів, що його діяльність в умовах цісарської самодержавної влади приносить дуже мало користі народові. Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі. Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками.
Письменник тяжко хворіє, в 1930 році переніс частковий параліч. Здоров’я погіршується, трапляються часті серцеві напади, потім долучається ще запалення легенів.
У всіх наших посібниках і підручниках, на всіх Стефаникових ювілеях говорилося про те, що письменник одержував від українського радянського уряду персональну пенсію. Однак цинічно замовчувався той факт, що він згодом відмовився від тієї пенсії, протестуючи проти сталінських репресій. «Спершу заявив консулові у Львові: «Не давайте мені нічого, бо я бачу, що Україна московська. А з мене ви вже москаля не зробите». Потім написав листа наркомові освіти з відмовою од пенсії, закінчивши його словами: «А прихильником Великої України я все був і буду…»
Довідавшись, що уряд УРСР позбавив Стефаника персональної пенсії, митрополит Андрій Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію від Української уніатської церкви. Письменник попросив касира зі святоюрської каси, де він повинен був одержувати гроші, видати назначену суму дрібними монетами, що й було виконано.
Довідавшись, що уряд УРСР позбавив Стефаника персональної пенсії, митрополит Андрій Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію від Української уніатської церкви. Письменник попросив касира зі святоюрської каси, де він повинен був одержувати гроші, видати назначену суму дрібними монетами, що й було виконано.
З великою торбою мідяків у руках вийшов Стефаник на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у шапки монети… Він роздав свою пенсію, всю, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ невинно убієнних жертв голодомору в Україні 1933 року… Стефаник не визнавав комунізму. Він був послідовним учнем Франка і розділяв думку про те, що коли вдалося б побудувати державу за рецептами Енгельса, то вийшла би така тюрма, якої ще не бачив світ.
Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р. у Русові від серцевого нападу. За заповітом митця поховали в рідному селі, поруч із могилою матері, адже відчуваючи подих смерті, він не раз повторював: «То, небожата, мені вже треба йди до моєї мами».
Анатолій Іванович Шиян народився 5 квітня 1906р. в українській слободі Борисівці на Білгородщині у родині селянина-маляра. Ця рідна слобода стала прообразом селищ, у яких розгорталися головні події творів письменника.
Хоча молодий А. Шиян спершу й віддав перевагу лісництву, але вже в студентські роки літературне покликання настійно захоплює його. З кінця 20-х років починається інтенсивне входження А. Шияна в літературу. В періодиці одне за одним публікуються його оповідання. Протягом 1930 — 1932 pp. побачило світ шість оригінальних збірок нарисів, оповідань, повістей.
Письменник продовжує творчі пошуки і в першому своєму романі «Магістраль» (1934), звертаючись до нової для себе (немало в чому і для всієї літератури) теми виробництва.
1936р. вийшов роман «Гроза», число видань якого перевершило два з половиною десятки. Готуючи роман до одного з численних перевидань, письменник у 1954 році здійснює нову редакцію його тексту, зробивши суттєві виправлення та уточнення.
Притаманне письменникові вміння віднайти яскраву художню деталь, колоритно подати ту чи іншу картинку живої дійсності, глибока повага та увага до багатющого арсеналу фольклорної поетики, особливо пісенної, проявились в кращій з повістей А. Шияна — «Мар'яна» (1953).
Звертався А. Шиян і до драматичного жанру.
У роки війни А. Шияна направляють у фронтову пресу. Фронтові кореспонденції А. Шияна, його пристрасна публіцистика, оповідання друкувалися в армійських і центральних газетах, звучали по радіо, виходили окремими.
Важко переоцінити те значення для подальшої творчої роботи письменника, яке мало особисто пройдене, пережите, бачене і почуте ним на фронті, в нашому і ворожому тилу — в партизанських загонах, на щойно звільнених від окупантів землях. Це і склало основу найбільшого за обсягом роману «Хуртовина» (1979 — 1980), який 1980р. було відзначено літературною премією імені Андрія Головка.
В творчому доробку А. Шияна понад двадцять оригінальних книжок оповідань, повістей, нарисів. Він автор багатьох драматичних творів.
13 квітня виповнюється 110 років з дня народження української письменниці, перекладачки Оксани Дмитрівни Іваненко.
«Я народилася в Полтаві,— писала у своїх спогадах Оксана Дмитрівна. — І'мя Тараса Шевченка з перших кроків було мені відоме і близьке. З малих років знала «Реве та стогне», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», тому що їх завжди співали і дорослі, і діти. До революції мама була вчителькою у дитячому притулку для сиріт «Дім трудолюбців», а потім організатором трудової школи».
Мабуть, Оксана Дмитрівна не могла не писати і не творити, адже поруч з родиною Іваненків мешкав знаменитий автор «Сліпого музиканта» Володимир Короленко. Зростала дівчинка гарним оповідачем і неабияким казкарем: у шість рочків вона засновує й редагує власний журнал «Гриб». Певно, з дитинства почалася й любов до Шевченка, яка згодом перетвориться на справу її життя: над романом «Тарасові шляхи» письменниця працювала понад двадцять років!
Літературна творчість захопила її дуже рано. Перший твір — казка «Квіти» — було надруковано 1917 року в журналі полтавських гімназистів «Слово». Писала вірші та п'єски. Але початком свого творчого шляху Оксана Іваненко вважає 1925 рік, коли в журналі «Червоні квіти» було опубліковано оповідання «До царя».
Оксана Іваненко написала кілька десятків книжок оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва. Серед них: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок». (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Ці твори розкривають людське життя, допомагають пізнати красу рідної природи. У більших її творах — повістях і романах — розповідається про видатних діячів культури, відомих письменників. Сюди належать повісті «Друкар книг небачених» (1947, про І. Федорова), «Богдан Хмельницький» (1954), романи «Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини опубліковані 1939, про життя Тараса Шевченка), «Марія» (1973, про Марка Вовчка).
О. Д. Іваненко відома і як перекладачка. Вона переклала українською мовою роман А. Моруа «Тургенєв» (1977), збірку оповідей П. Бажова «Малахітова шкатулка» (1979), окремі твори В. Г. Короленка, Л. М. Толстого, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм та інших. її твори (роман «Марія» та інші) перекладено іноземними мови.
У 1986 році письменниця відвідала Полтавський педінститут, музеї Панаса Мирного і В. Короленка, виступала перед учнями і вчителями школи №32. Ця поїздка в рідну Полтаву освіжила душу письменниці. Оксана Дмитрівна залишила рідні місця в середині 20-х років і приїхала до Полтави, щоб дихнути повітрям свого дитинства і юності. На колишній Різницькій горі (тепер — вул. Василя Верховинця) вона знову побачила незруйновані батьківські будівлі і майже такий, як і був давно колись, краєвид із монастирем, що його малював Шевченко, і Ворсклою...
27 березня 2016 року виповнюється 145 років з дня народження Генріха Манна (1871–1950) – німецького письменника і громадського діяча.
Він народився у сім'ї купців. Його батько, Йоганн Генріх Манн Томас, в 1877 році був обраний сенатором Любека з фінансів і господарства. Після Генріха в сім'ї народилося ще четверо дітей — Томас, Юлія, Карла і Віктор.
У 1889 році закінчив гімназію і переїхав до Дрездена, тут деякий час працював у книжковій торгівлі. Потім переїхав до Берліна, працював у видавництві і вчився у Берлінського університеті Фрідріха Вільгельма Берлінському університеті. З 1893 року він неодноразово їздив до Мюнхена, куди на той час після смерті батька-сенатора переселилася родина.
У період Ваймарської республіки з 1926 року був академіком відділення літератури прусської Академії мистецтв, а в 1931 році став головою відділення.
Після приходу Гітлера до влади в 1933 році був позбавлений німецького громадянства. Емігрував спочатку до Праги, а потім до Франції. Жив у Парижі, Ніцці, згодом, після подорожей територією Португалії та Іспанії перебрався до США.
З 1940 року Генріх Манн жив у Лос-Анджелесі (Каліфорнія, США). Помер 11 березня 1950 року в іншому каліфорнійському місті, Санта-Моніці.
З 1953 року Берлінська академія мистецтв вручає щорічну премію Генріха Манна.
Найбільш відомі його твори роман «Вірнопідданий» та дилогія «Молоді роки короля Генріха IV» і «Зрілі роки короля Генріха IV». В історичній дилогії Генріху Манну вдалося створити переконливий і яскравий образ ідеального монарха. Історичні події романів вибудовані письменником як біографія героя з дитячих років до трагічного кінця його життя.
Першою виставкою стала виставка, присвячена життю і творчості Лесі Українки (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач) — геніальній українській поетесі, яку називають дочкою Прометея за її художнє слово, сповнене волелюбності й оптимізму, за силу духу і романтичність її непересічної особистості.
Немає коментарів:
Дописати коментар