Від патріотичних пісень до національного гімну: Павло Чубинський

Віртуальна інформхвилинка

Павло Платонович Чубинський – відомий вчений-етнограф, поет і журналіст, юрист, активний діяч українського національного руху на Правобережній Україні. Він народився 27 січня 1839 року на хуторі поблизу Борисполя. Павло Чубинський походив з української шляхти.

Чубинський в Петербурзькому університеті здобув вищу юридичну освіту (1861), дістав ступінь кандидата юридичних наук. Тема його дисертації, що досліджувала народно-правові звичаї в Україні, виразно вказувала на спрямування наукових інтересів молодого автора, тісно пов'язаних з життям і побутом рідного краю. Будучи студентом, Чубинський приєднався до петербурзької української Громади, мав нагоду особисто познайомитись із світочами української культури Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, а насамперед – Тарасом Шевченком, котрий назавжди залишився для нього духовним вчителем, провідником у житті й творчості.

Юриспруденція не стала основним і єдиним заняттям Павла Чубинського. З юності він захопився вивченням народного побуту, звичаїв, фольклору, записуванням народних пісень, обожнював поезію Шевченка.

А ще в душі Чубинського жив поет. Особливо захоплювався віршуванням у молодості. 1871 року в Києві вийшла друком збірка його віршів (щоправда, без зазначення прізвища автора) «Сопілка Павлуся». Вміщені тут ліричні поезії, здебільшого взоровані на народнопісенних зразках, приваблюють безпосередністю викладу та щирістю почуттів.

А ще після повернення в Україну поринув у вир суспільного життя. Серед української молоді все більшої сили набував національно-визвольний рух, інтерес до славного козацького минулого, вікових традицій, зміцніло бажання вибороти волю рідному народу. Ясна річ, царська охранка пильно стежила за «неблагонадійними» особами, до яких потрапив і Павло Чубинський. За ним встановили таємний нагляд, почалися переслідування, обшуки. Перебуваючи в епіцентрі зіткнень з ворожими імперськими силами, і саме на хвилі революційного піднесення, П. Чубинський у вересні 1862 року написав свій доленосний вірш «Ще не вмерла Україна». Твір був створений експромтом під впливом від виконання сербської пісні з приспівом «Серце біє і крев ліє за свою свободу».

У поетичному тексті сплелися в єдине художнє ціле фольклорні образи, мотиви Шевченкової музи і відлуння тих революційних пісень, зокрема польських і сербських, що звучали довкола. На жаль, автограф цього вірша Павла Чубинського не зберігся. Широкий загал вперше ознайомився з ним завдяки публікації у львівському літературно-політичному віснику «Мета» за 1863 рік. Він був надрукований з посвятою Тарасові Шевченку, але без авторського підпису. Через це автором вірша певний час вважали Шевченка, а інколи твір і зовсім сприймався як народний.

Завдяки українофільським гурткам, об’єднаним у громади, вірш швидко поширювався і згодом зазнав певних змін. І хоча першим поклав вірш на музику Микола Лисенко, найпотужніше твір зазвучав завдяки композиторові й священнику Михайлові Вербицькому.

Пісня перетворилася на національний гімн. З 1863 року пісня не раз пройшла перевірку часом та різноманітними історичними епізодами. Цікаво, що коли в Радянському Союзі було вирішено створити окремий гімн для кожної країни в його складі, «Ще не вмерла України і слава, і воля...» відкинули, щоб не викликати занадто сепаратистських настроїв серед українців. Потрібен був текст, який би стверджував, що Україна – держава, що входить до складу СРСР. Це завдання виконав твір «Живи, Україно, прекрасна і сильна» Павла Тичини, який і став державним гімном Української РСР з 1949 до 1991 роки. Але цей варіант так ніколи і не набув популярності.

Своє нове життя пісня отримала з проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року, а в січні 1992-го Указом Президії ВР України її затвердили як Державний гімн.

Цей допис створено працівниками бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ до 185-ої річниці від дня народження Павла Чубинського.