Івану Цюпі краяни були близькі й дорогі так само, як і родичі

«Полтавщино, мій рідний краю, моя вишнева сторона! Ти моя пшенично-житня купіль, колиска мого дитинства. Під твоїм блакитним небом я народився і зростав серед зелених та жовтогарячих піль, серед жайворонних пісень і медового запаху гречок.

Багато у нас родючої землі і шовкового неба. Та кожному найкраща та земля, на якій ти народився, найпрекрасніше в світі те небо, під яким виростав, зацілований сонцем, вмитий теплими дощами, зачарований вечірніми зорями.

Я люблю тебе, мій краю, за твою старовину і новітність, за твою дивну красу, якою ти збагатився нині, не втративши старої краси і привабливості».

Ці слова належать відомому українському письменнику Івану Цюпі. Вони закликають кожного серцем своїм збагнути, що то значать у житті людини рідний край, село, де вона народилася, хата, в якій росла, люди – оті краяни, що близькі й дорогі так само, як і родичі.

Його якось запитали, що значить це дивне слово, бо ж є зрозуміліше: земляки. Він пояснював: земляки – то дещо інше, бо краяни – це люди, які близькі духовно.

Людські пристрасті, душевні радощі й печалі, краса природи, колоритна палітра письма, багата на знахідки, своєрідні спостереження – головна цінність творів письменника. Герої його творів з розлогих полтавських полів, їхні життєві позиції, характери, розуміння людяності також полтавські, він щедро заквітчував свою творчість освідченнями в любові до рідної землі, навіть написав «Оду рідній хаті».

За життя письменник кожної весни чи літа вирушав до рідних сіл і хуторів, що розкинулись у межиріччі Ворскли і Псла, в степи за Диканькою, що течуть зеленою повінню хлібів аж до Зінькова, Гадяча й Миргорода. Приїздив разом із синами в село Бірки на Зіньківщині, де він народився, де могили рідних.

Згадуючи про свого батька, син Ярослав перш за все відзначає «його щирість у ставленні до людей, доброту. Він умів їх цінувати й любити. У нього ніколи не було зверхності, не було й панібратства – у кожному бачив і поважав особистість».

Навіть донос на нього не зламав віри в людину. Коли Іван Цюпа був співробітником газети «Більшовик Полтавщини» за чиїмсь доносом його було запроторено в тюрму. Там за дев’ять місяців він надивився такого, що важко уявити в найжахітнішому сні. Незважаючи на тортури, Іван Цюпа не звів наклепу на жодну людину, хоч його до цього силували. Коли спала хвиля репресій, кореспондента відпустили. Але від тортур, яких зазнав у катівні, він не звільнився до кінця свого життя. Як і від того, що почув із уст людей, котрі пережили Голодомор 1932–1933 років. Цією темою письменник зацікавився ще задовго до того, як про неї вголос заговорили в Україні. Мандруючи селами, він зібрав чимало документальних свідчень тих трагічних подій. Про це його остання книжка «Ненаситні жорна», яка важко пробивалася до читача. Понад тридцять років її переховували від лещат цензури, а потім майже десятиріччя текст пролежав у видавництві. У цій книзі автор розповідає про своїх земляків із рідного села Бірки Зіньківського району, із усієї Полтавщини, із усієї розтерзаної голодом України.

Іван Цюпа написав майже 60 книг, оспівуючи красу, славне минуле рідної землі, у його літературному доробку — книги оповідань, нарисів і повістей: «Чотири вітри», «Новели рідного краю», «Під вітрами часу», «Василь Сухомлинський», «Миргородська криниця», романи «Брати», «Назустріч долі», «Вічний вогонь», «Через терни до зірок», «Брати», «Назустріч долі», «Вічний вогонь», «Через терни до зірок», «Краяни», «Мужній вершник», «Дзвони янтарного літа». Йому в 1985 році присуджена Національна Шевченківська премія за публіцистичні виступи у пресі та за художньо-документальну книгу «У серці дзвонять голоси».

Цей допис створено працівниками бібліотеки-філіалу №7 з нагоди 110-ої річниці з дня народження письменника-земляка.