5 грудня 1931 року в селі Шилівка на Полтавщині в селянській родині народився Григір Михайлович Тютюнник. До 90-річчя від дня народження українського письменника-прозаїка, перекладача, педагога працівники бібліотеки-філіалу №7 підготували матеріал про його нелегкий шлях у літературу, адже тільки зі здобуттям незалежності його твори належним чином були оцінені. І зараз ведеться багато досліджень, щоб відновити ті тексти його творів, які нещадно шматувала радянська цензура, оскільки більшість творів були на гостросоціальні теми.
Важко в сучасній
українській літературі знайти іншого прозаїка, який би так жваво й невимушено
використовував величезну кількість фразеологізмів, епітетів, порівнянь. Писати
українською, здається, йому що бавитись із власним словниковим запасом,
складаючи з простих слів велику і гарну, різнобарвну і багатогранну лексичну
мозаїку. Слід нагадати, що закінчив він російську школу, навчався на
російському відділенні філологічного факультету Харківського державного
університету, значну частину свого життя
провів у російськомовному середовищі. Навіть перше його оповідання теж було
написане російською і надруковане в журналі «Крестьянка».
За словами дружини Григора Тютюнника Людмили Василівни, знання української мови він надолужував самотужки,
виписував слова, добирав синоніми, на столі у нього завжди
лежав словник Грінченка. А джерела його мови були в селі. Вони щороку їздили на
Полтавщину до її мами в Мануйлівку Козельщинського району. А до своєї письменник
навіть і двічі на рік вибирався. Він пірнав у ці святі мовні джерела і
записував, запам’ятовував їх такими, якими вони є. Із простими словами, із
суржиком, із висловами, яких до Григора ніхто ніколи не використовував.
Але у світовідчутті
Григора Тютюнника українська мова завжди була рідною, це й зумовило рішення,
вперше висловлене в листі до студентського друга Анатолія Кислого від 27 лютого
1963 року: «І ще одно, здається, остаточно вирішив: звернусь, мабуть, до
рідної мови, бо не можна про Батьківщину говорити не батьківською мовою».
Саме життя підказувало Григору Тютюннику теми. Те,
що він бачив, що чув, — те й було на папері. Точніше, те, що йому боліло, як
він висловлювався.
Письменник мав очі, які не просто бачили людське життя і людські душі, а ловили саму суть, самі глибини людського серця із його таємними бажаннями та турботами. Він не вмів писати на замовлення, у нього зовсім немає політично заангажованих творів. Всі його твори правдиві, це невигадані історії, події, які він сам бачив або чув від когось.
За життя письменника
вийшли збірки новел «Зав'язь» (1968), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги»
(1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжок для дітей «Ласочка» (1970),
«Лісова сторожка» (1971), «Степова казка» (1973). Багато творів його не
друкували.
Григір Михайлович тяжко
переносив критику, хоча й розумів, що писали її на замовлення. Писали, що
«завис на тину», «пише лише про дядьків і дідів», що його персонажі «злі, убогі
та ображені». А ще тяжче було, коли він бачив, що навіть не в замовленні річ, а
просто його не розуміють і тоді він думав, що його творчість справді не
потрібна людям.
Переживаючи, він радився
з друзями – Анатолієм Дімаровим, Юрієм Мушкетиком, Петром Засенком, Євгеном Гуцалом, Анатолієм Шевченком. Вони його розраджували й надихали на творчість. А
визнання Григір уперше відчув, коли дізнався про присудження йому премії ім. Лесі Українки. На жаль, це сталося за місяць до смерті Григора. Премію призначили,
а він її так і не отримав.
Дослідники відзначають,
що атмосфера у літературному середовищі, а також проблеми з алкоголем, голод у
юності та розкуркулення сім’ї негативно вплинули на письменника та спонукали
Григора Тютюнника звести рахунки з життям. Його знайшла вдома у ніч на 6
березня 1980 року дружина зі запискою «Домучуйте когось іншого, а моє, що в
мене є, спаліть».
В 1989 році Григору Тютюннику посмертно присуджено Національну премію ім. Т.Г. Шевченка за «Твори»
у двох томах.
Немає коментарів:
Дописати коментар