9 серпня виповнюється 200 років від дня народження українського громадсько-політичного і культурного діяча, поета і перекладача, члена Кирило-Мефодіївського братства Навроцького Олександра Олександровича (1823 – 1892).
Він народився в селі
Антипівка Золотоніського повіту на Полтавщині (нині це Черкащина) у родині
безпомісного дворянина. Олександр з дитинства терпів нестатки, його батько,
поручик у відставці, помер в доволі молодому віці, а тому маєточок Навроцьких
опинився під опікою братів Капністів – Івана та Олександра, колишнього учасника
декабристського руху і друга Тараса Шевченка.
Брати надали допомогу в
здобутті освіти хлопця. Початкову освіту він здобув у Золотоніському повітовому
училищі, а потім опановував знання у класичній гімназії в Полтаві. Навроцький
був одним із найкращих учнів гімназії: жадібний до знань, допитливий,
надзвичайно працелюбний і відповідальний у виконанні домашніх завдань.
Справді доленосними
стали роки навчання майбутнього літератора і бунтаря на філологічному
факультеті (історико-філософський відділ) Київського університету св.
Володимира.
З юності Навроцький, за
його власним визнанням, мав нахил до римування і зберіг його до кінця днів
своїх. Ось як він сам писав про це: «Писати з потреби є найбільшою,
непозабутньою насолодою: хоч якийсь час живеш у світі, самим собою створенім, у
світі звернення, проникнення в самого себе, у сподіванні, що не пропадуть ні
думка, ні почуття, які запали в душу, що їх оцінять і зрозуміють, принаймні,
плекаєш цю мрію, а скільки щастя дають людині самі лиш мрії…».
Крім віршування Навроцький
самовіддано гриз граніт науки, а згодом потрапив під вплив свого двоюрідного
брата Миколи Гулака, який відзначався доволі радикальними поглядами і передав
їх юнакові. Дізнавшись про опозиційні твори Тараса Шевченка, Олександр повністю
сприйняв його антикріпосницькі та антитоталітарні погляди. Кобзар дуже швидко
заволодів його єством, став кумиром. Він надзвичайно активно пропагував
позацензурні поезії великого поета-демократа серед студентського загалу.
Коли Навроцький
дізнався про створення опозиційного Кирило-Мефодіївського товариства, то, не
вагаючись ані хвилини, вступив до нього, адже безапеляційно поділяв погляди
його учасників. Він висловлював досить ясно і впевнено провідні
ідей братства. Захоплений програмою товариства, її прогресивним духом,
Олександр наполегливо вивчав мови, історію, збирав етнографічні матеріали.
Весною 1847 року
Олександр закінчив університет і приїхав до Полтави шукати роботу. Тут і був
заарештований у справі про причетність до Кирило-Мефодіївського братства та
відправлений негайно у Санкт-Петербург.
Він утримувався в
особливій камері і не раз піддавався допитам і очним ставкам. На допитах
молодий опозиціонер виявив велику мужність і несхитність, він не виказав жодних
таємниць товариства, рішуче відмовився свідчити проти будь-кого із соратників,
не говорячи вже про свого кумира Шевченка. Він зізнався тільки в тому, що читав
вірш Т. Шевченка «Сон», а решту звинувачень відкинув.
Після слідства
Навроцького відправили у Вятську в'язницю на шість місяців, а потім на заслання
в Єлабузький повіт, де він був писарем у земському суді.
В’язниця та заслання
підірвали здоров’я Навроцького, і він захворів на сухоти. Може б і скінчилося
тоді його ще молоде життя, якби не клопотання за нього перед владою княгині Варвари Репніної, Олександра Капніста та матері.
1853 року його було
звільнено від поліційного нагляду. До 1858 року Навроцький служив у Петербурзі,
потім у Дагестані, Новочеркаську, Миколаєві, Єревані, Темір-Хан-Шурі, де він
провів значну частину своєї служби. Дослужився до рангу статського радника, одружився,
мав родину.
Близько трьох
десятиліть Навроцький провів на Кавказі, де і проявився його оригінальний
перекладацький талант. Він переклав українською мовою майже 140 творів класиків
світової літератури, серед яких – Байрон, Бернс, Шеллі, Беранже, Гейне, Гете, а
також «Іліада» і «Одіссея» Гомера, першим здійснив український переклад поеми
«Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі (за Навроцьким – «Одягнений у барсове
хутро», що відповідає грузинському оригіналу).
Більшість віршів
Навроцького, які збереглися, як перекладних, так і оригінальних, написані
українською мовою. Жорстокими обставинами він був відірваний від рідних місць,
але служив рідній Україні, як міг. Лейтмотивом поетичної творчості стала туга
за Україною, вболівання за її підневільну долю («До України», «Ой усюди,
усюди», «Ні, не дарма в Україні», «Рідна мова»).
10 жовтня 1892 року перестало битися серце щирого українця, який знайшов прихисток на кавказькій землі. Земляки увічнили його пам'ять, назвавши одну з вулиць у м. Полтаві іменем Навроцького.
Немає коментарів:
Дописати коментар