Максим Рильський – одна з найвизначніших постатей української літератури ХХ століття

19 березня виповнюється 130 років від дня народження Максима Тадейовича Рильського (1895 – 1964) – видатного українського поета, перекладача і громадського діяча. 

Максим Рильський народився в сім'ї українського культурного діяча, економіста й етнографа Тадея Рильського та простої української селянки Меланії Чуприни. Духовна атмосфера в родині батьків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у Лисенка, потім у Русова) справила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього поета. Його дитячі роки минули в селі Романівка на Житомирщині – в дружбі з селянськими дітьми і палкому, як він сам писав, замилуванні природою.

Максима Рильського називали вундеркіндом, адже він мав надзвичайні можливості ще з дитинства. У дванадцятирічному віці він почав друкувати поезії, а через 3 роки, коли авторові ледве виповнилося 15 років, уже видав першу поетичну книжку «На білих островах». Друкував поезії в журналах «Українська хата» і «Шлях».

Рильський входив до групи «неокласиків» – поетів, які орієнтувалися на класичні європейські традиції. Серед його сучасників були Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бургардт (Юрій Клен). Усі вони були близькими друзями.

У 1920-х роках він видає збірки «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), у яких відчувається вплив античної літератури, французької поезії, романтизму. Однак у 1930-х роках радянська влада почала переслідувати «неокласиків» за їхню «буржуазну» орієнтацію та їх намагання кращі надбання світової культури перенести на український грунт. Більшість із них були репресовані або страчені. У 1931 році Максима Рильського заарештували за звинуваченням у «націоналізмі» та «зв’язках із буржуазною інтелігенцією». Він провів кілька місяців у в’язниці НКВС, після чого був звільнений, однак його світогляд і творчість зазнали змін.

Після арешту він починає писати у стилі соціалістичного реалізму, що було вимушеною адаптацією до радянської системи. У цей період він видає збірки «Знак терезів» (1932), «Книга широкого дня» (1940), символізує пошук рівноваги, сумнівів і вибору між минулим та новою радянською реальністю.

У роки Другої світової війни Рильський активно підтримував боротьбу проти нацистів, писав патріотичні вірші, зокрема «Слово про рідну матір» (1942), що стало символом любові до України, "Мандрівка в молодість" (1942 – 1944), «Неопалима купина» (1944) і багато інших.

У повоєнні десятиліття цей період його творчість охоплює три основні напрями: патріотичну, філософську та ліричну поезію, а також науково-публіцистичну діяльність. Найвідоміші збірки післявоєнного періоду: «Мандрівка в молодість» (1945), «Людина не сама» (1957), «Голосіївська осінь» (1959), «Зграя веселиків» (1960), «В затінку жайворонка» (1961).

Як учений і критик Рильський багато зробив для осмислення історії літератури та її сучасного досвіду. Перу поета належать також праці з фольклористики, мистецтвознавства, мовознавства (лексикографії та стилістики української мови), теорії перекладу. Визнання наукових та літературних досягнень поета відбилось в обранні його академіком АН УРСР (1943) та АН СРСР (1958). Він був головою правління Спілки письменників України.

Поет помер 24 липня 1964 р. після тяжкої хвороби. Зараз у будинку в Голосієві, де Максим Рильський вирощував рідкісні рослини, створено Музей Максима Рильського, де зберігається його бібліотека, рукописи, особисті речі та музичні інструменти.