«Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!»

1 серпня 1913 року на грузинському курорті Сурамі у віці 42 роки пішла з життя українська письменниця Леся Українка. Вона з тих людей, що як зорі світять не тільки все земне життя, а сіяють зорею з небес і після життя. Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу ця людина.

У своїх поезіях Леся Українка, попри важку хворобу, ніколи не нарікала на свою долю, а продовжувала боротися постійно. Вірші Лесі Українки знає кожен українець, адже її слова влучали в саме серце несправедливості: викривали владу, говорили про недолю українського народу, звинувачували у байдужості, а нині дарують нам надію та є дороговказом у житті.

«Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!», – слова з її драматичної поеми «Лісова пісня», які вимовляє Мавка. Це одна з найвідоміших цитат Лесі Українки і часто асоціюється з її образом як символ незламності та боротьби, використовується для підтримки сили, мужності та віри у власні сили, особливо у важкі часи.

Живим прикладом такої підтримки стала картина, яка нещодавно потрапила до нашої бібліотеки. Цю картину в дарунок ми отримали від родини військової, доброго друга нашої бібліотеки Світлани Гагієвої. Малювала Світлана її не в тихій і спокійній атмосфері, а на передовій… Важко навіть уявити скільки думок і переживань було у молодої, талановитої, красивої жінки, коли вона малювала цю картину, а поряд лежала зброя, готова до бою. Хай ця життєствердна фраза написана поетесою, намальована захисницею буде символом і свідченням нашої віри в ПЕРЕМОГУ, перемогу життя над смертю.