Борис Харчук – майстер прозових хронік

Сьогодні на літературній годині «Борис Харчук – майстер прозових хронік» знайомили користувачів із творчістю українського письменника, журналіста, редактора, який писав переважно про тих, кому було не до книжок: день у день біля землі, у виснажливій праці. Він щиро вірив у силу слова й вважав, що «слово – поводир народу».

Борис Микитович Харчук народився 13 вересня 1931 року в селі Лози Збаразького району на Тернопільщині. Він був найстаршою дитиною в багатодітній, бідній сім’ї селянина-хлібороба. Його дитинство – це історія про виживання та гартування характеру. Влітку хлопчик бігав босоніж, а взимку сидів біля вікна, бо не мав у що взутися. Згодом ці спогади втілилися у творах любов’ю до простої людини та глибоким розумінням її болю, а дитячі труднощі стали підмурівком принциповості й абсолютної вірності правді.

Бунтарська вдача Бориса Харчука проявилася ще в студентські роки. Юнака відрахували з Кременецького педагогічного інституту за те, що у своїх пародіях він висміював керівництво закладу. Навчання він продовжив у Полтавському педагогічному інституті, який закінчив у 1954 році.

Далі Борис Харчук працював науковим співробітником Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Котляревського. У 1956 році журнал «Дніпро» опублікував його першу повість – «Йосип з гроша здачі», після чого молодого письменника запросили до Києва на посаду завідувача сектору преси ЦК ЛКСМУ. У 1960 році Борис Харчук став першим редактором дитячого журналу «Малятко», а пізніше – відповідальним секретарем журналу «Знання та праця».

Згодом він повністю перейшов на творчу роботу. Та спокійно працювати не довелося: головною цінністю для митця була правда, а жити доводилося в системі, побудованій на тотальній брехні. У 1968 році Борис Харчук став одним із тих 139 сміливців, які підписали лист-протест на ім'я компартійних діячів – Брежнєва, Косигіна та Підгорного – з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів. Цей підпис став для нього вироком: письменнику все частіше відмовляли у публікації нових творів, організовували «розгромні» рецензії на вже надруковане, звинувачуючи в «сумнівних ідейках» та відсутності класового підходу до трактування дійсності.

Це цькування підірвало здоров’я митця та фатально вплинуло на його долю. 16 січня 1988 року на 56-му році життя Борис Харчук помер від гострого інфаркту.

За три десятиліття багатотрудної праці на книжкову полицю стала ціла бібліотека томів з його ім'ям: романи «Волинь», «Майдан», «Хліб насущний», «Кревняки», повісті та оповідання «Йосип з гроша здачі», «З роздоріжжя», «Станція "Настуся"», «Закам'янілий вогонь», «Зазимки і весни», «Неслава», «Горохове чудо», «Помста», «Материнська любов», «Школа», «Невловиме літо», «Облава», «Подорож до зубра».

Роман Харчука «Волинь» є знаковим у його творчості. Він був одним із перших, хто звернувся до теми УПА. Над чотиритомним романом письменник працював майже 6 років. Це родинна сага і попри те, що роман мав радянський «інтер'єр», реально в центрі твору опиняється не комуніст, а «несвідомий» середняк Петро Гнатюк, який до того ж під час німецької окупації стає станичним УПА.

Попри правдивість, що переважає в зображенні волинського села, письменник змушений був вдаватися до штучності, вигадок, аби створити видимість прорадянської лояльності. Яскравий приклад – зображення голодомору на селі. Тут описано події, що відбувалися в центрально- й східноукраїнських землях у 1932-1933 роках. Однак у творі вони відбуваються на… Волині. І голодомор організовує не Сталін, а… Пілсудський.

Передчасна смерть не дала письменникові змоги завершити й видати низку творів. Передбачаючи це, Борис Харчук казав: «Усе чесне, якщо воно добре зроблене, неодмінно з’явиться на люди. Такий закон, і він не залежить від чиєїсь волі». І справді, його твори друкувалися вже посмертно: роман «Межі і безмежжя» (написаний 1966 року), повісті «Українські ночі» та «Мертвий час», начерки роману «Плач ненародженої душі» (80-ті роки), оповідання й новели.

Уже в незалежній Україні Бориса Харчука визнали на державному рівні. У 1992 році йому посмертно присуджено Премію Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за твори літератури та мистецтва для дітей та юнацтва. Це стало беззаперечним доказом того, що правда, за яку він боровся, перемогла.

Захід проведено в рамках мініпроєкту бібліотеки «Рядками долі».