Соняшник української поезії: до 90-річчя від дня народження Івана Драча

17 жовтня виповнюється 90 років від дня народження одного з найяскравіших поетів із когорти шістдесятників, прозаїка, драматурга, перекладача, кіносценариста, державного та громадського діяча Івана Федоровича Драча.

Народився він у селі Теліжинці на Київщині. Дуже влучно про його поетичний дар сказав поет та видавець Іван Малкович: «Поезія Івана Драча у 60-і роки стала тим свіжим вітром, який пробудив інтерес у багатьох не тільки до української поезії й української літератури, а ширше – взагалі до всього українського. Тоді поезія захоплювала уми багатьох людей. То був час, коли лише у метафорі можна було щось висловити, якимись натяками, щось таке, що не можна було висловити ніде. Іван Драч це теж дуже добре робив. Із натхненням жонглера він закручував в одну поетичну орбіту і золоту цибулину, і теорію відносності, і випрані штани, і комуністичну партію, і Леніна, і зворушливу бабусенцію, і «пропалакінограмоту», і Чорнобиль, і Рух, і дух. Тобто він був лідером, в якому все природно вживалося». 

Працівники бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ підготували з нагоди ювілею митця найцікавіші факти з його життя.

Іван Драч почав писати вірші ще в дитинстві. За його спогадами, він учився за Шевченковим «Кобзарем», який буквальним чином впав йому з неба: під час Другої світової війни літаки скидали пропагандистські листівки та агітки, до яких додавалися й книжки. Люди агітки знищували через загрозу розстрілу, а книжки залишали.

Після 10 класу, не вступивши одразу на факультет журналістики, юнак почав викладати російську мову й літературу в семирічці села Дзвеняче Тетіївського району. Саме тоді, у 15 років, він опублікував свій перший вірш «Ми за мир» у районній газеті Тетіїва.

Його перший великий твір — поетична поема-феєрія «Ніж у сонці» — вийшов у «Літературній газеті» у 1961 році та викликав бурхливі дискусії.

Перша повноцінна поетична збірка Івана Драча «Соняшник» побачила світ у 1962 році й стала знаковою для всієї української літератури. Саме в ній пролунав знаменитий заклик: «Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником».

Пізніше, у 2016 році, під такою ж назвою було презентовано нове видання — однойменну збірку вибраних творів поета.

Через свої творчі та політичні погляди Драча виключали з філологічного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка, але згодом він відновився та закінчив навчання заочно, працюючи в редакції газети «Літературна Україна».

Іван Драч товаришував із Павлом Загребельним та Миколою Вінграновським. Разом із Ліною Костенко та Павлом Тичиною він був номінований на Нобелівську премію з літератури.

У його доробку, крім поетичних збірок, є сценарії до видатних фільмів, які становлять золотий фонд вітчизняного кінематографа — «Криниця для спраглих», «Камінний хрест». Особливе ставлення до Гоголя. Микола Гоголь був особливою любов'ю Івана Драча, він глибоко розумів його творчість. Вагомим доказом цього є його інтерпретація «Пропалої грамоти» у сценарії до однойменного фільму. Проте, шануючи Гоголя, Драч не ідеалізував його й розумів усю складність та неоднозначність його постаті.

Івана Драча одностайно обрали першим головою Народного руху України — головної суспільно-політичної сили, що виборювала незалежність нашої держави. Обговорення проєкту програми Народного руху за перебудову у березні 1989 року відбувалося під головуванням Івана Федоровича. Уся аудиторія була вщерть заповнена, сотні людей стояли в проходах, слухаючи його слова про майбутню Україну.

За авангардну поезію та масштабну державницьку діяльність митець був удостоєний звання Героя України (2006), але в одному з інтерв’ю зізнався, що жодного разу не вдягав цю нагороду.

Іван Драч залишився в історії української культури не лише як реформатор національної поезії та майстер художнього слова, а й як велетень духу, чий патріотизм та державницька праця наближали незалежність України. Він був людиною, яка тонко відчувала душу рідного народу, та до останніх днів зберігав непохитну віру в його майбутнє: «Я абсолютний оптиміст. Вірю у свій народ».