…Батько виходить в сад… Цвітуть яблуні… Сонце вже встало і золотить
повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Він
згадує, як шість чи сім днів тому його донечка бігала по садочку і вони разом
милувалися цвітом. А як швидко все змінилося… Батько нариває повні долоні
яблуневого цвіту і несе своїй бідолашній дитині, ніби встеляючи цією квітучою
красою її шлях в якісь інші світи. Це все, що він може тепер зробити для неї —
скласти до ніг вінок своєї вічної любові. Донечку вже гарно вбрали, він обсипає
її квітами, такими ж ніжними як і його дитина. Йому здається, що вона виглядає
набагато старше свого віку, ніби їй не три, а шість років.
