Борис Антоненко-Давидович був переконаний, що письменника з його народом єднає мова

Борис Антоненко-Давидович – український письменник, літературний перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС, дослідник проблем розвитку й культури української мови, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка.

Він народився 5 серпня 1899 року у передмісті Ромен (село Засулля, тоді Полтавщина, тепер Сумщина). Коли майбутньому письменникові виповнився рік, його батько-залізничник отримав призначення на роботу в робітниче селище під Брянськом, куди й переїхала родина. Відтак ранні дитячі роки Бориса минули у всуціль російськомовному середовищі, бо батьки майбутнього письменника, попри те, що були етнічними українцями, не зберігали рідну мову в родинному спілкуванні.

То як він став палким українцем? Адже із 85 прожитих років, 20 – провів у таборах ГУЛАГу та БАМЛАГу, куди потрапив за національні переконання. Спочатку його навіть засудили до смертної кари. Решту років був замовчаний.

У своїх спогадах В’ячеслав Чорновіл називав Антоненка-Давидовича центром другого відродження, якому зобов’язаний шістдесятницький рух. Він вмів надихати своєю вірою в незалежну Україну та пророкував, що в українських містах замайорять синьо-жовті прапори.

Після смерті Сталіна був реабілітований (1956), поновлений у Спілці письменників, приїхав у Київ. Багато друкувався, автор роману «За ширмою» (1961), мовознавчої праці «Як ми говоримо» (1970) та низки інших творів.

Але спецслужби до останнього стежили за письменником і ховали під особистим наглядом 1984 року на віддаленому від Києва кладовищі, чітко запланувавши сценарій похорону. Серед основних вимог – відсутність на похороні Ліни Костенко та обов’язковий духовий оркестр, який мав глушити виступи охочих.

В есеї «Чому я пишу українською?» Борис Дмитрович Антоненко-Давидович талановито відтворив мовні й соціокультурні особливості середовищ, у яких він зростав, вплив різних чинників на становлення його мовної й національної свідомості та роль у цих процесах осіб із близького оточення.

Світ українського слова відкрився хлопчикові, коли він приїхав улітку в гості до своїх бабусь – спочатку в Ромни, а потім у Недригайлів.

Бабуся Олена з Ромен говорила з усіма лише українською, хоча російську мову вважала престижнішою. Недригайлівська бабуся Олександра осуджувала свого сина, Борисового батька, за те, що він одірвався від свого роду й землі, поїхавши в «Московщину» і російську мову вважала чужою, «панською». Вона постає у спогадах онука як мудра вихователька, хранителька не лише мови, а й народної культури, звичаїв, традицій. Бабуся співала свої улюблені народні пісні, пильнуючи, щоб разом з нею співали й онуки. А ще вона тлумачила їм зміст народних пісень. Вона розказувала, що в пісні йдеться про минулі часи, коли козаки воювали з турками й татарами, з польською шляхтою, з усіма поневолювачами рідної землі. Знання про колишні визвольні війни вона черпала не з книжок, бо заледве вміла читати. Оповіді її ґрунтувалися на народних переказах, які здавна передавалися з уст в уста.

Тобто дні, проведені в українській стихії, не минули для майбутнього письменника марно. На власному досвіді він переконався, що українська мова – це не наріччя, не зіпсована російська мова, як намагалися його переконати згодом учителі в гімназії, а окрема мова.

Після переїзду родини з Брянська до Охтирки хлопчик потрапив у двомовне середовище, навчання було на російській мові. Однак основи українського світовідчуття, закладені бабусею, далися взнаки за першого нагадування. Ним став «Кобзар» Шевченка, що випадково потрапив хлопцеві до рук. Прикметно, що цього разу наверненню гімназиста до українства сприяло вже не усне, а друковане слово. Це переконувало його в тому, що цією мовою, всупереч твердженням гімназійних учителів, можна писати літературні твори.

Після цього випадку підліток уже свідомо почав шукати українську літературу, на яку натрапити було нелегко. Він зачитувався «Історією України-Руси» Аркаса, оповіданнями Нечуя-Левицького, Грінченка, Винниченка, вчив напам’ять вірші Лесі Українки, Олеся, Вороного.

Тому, коли у Антоненка-Давидовича прокинувся потяг до письменницької праці, перед ним уже не стояло питання, якою мовою писати. «А що більше єднає письменника з його народом, як не мова?», – зазначав Борис Дмитрович.

Цей допис створено працівниками бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ до 125-річчя від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича.