Володимир Мирний мріяв словом зцілити душі

Сьогоднішній вечір пам’яті «Він прагнув оновить цей світ прекрасно-грішний» присвятили талановитому українському письменнику, нашому земляку Володимиру Степановичу Мирному.

Він – ровесник Василя Симоненка, письменник, який ніколи не писав про партію і вождів, тонкий лірик і меланхолійний романтик, мудрий оповідач і спостережливий оцінювач людських доль. А ще він був простий чоловік, якого можна було зустріти на Половках, біля Ворскли, в електричці та приємно поспілкуватися. Уже будучи на відпочинку, Володимир Степанович плідно працював у «Творчій вітальні» бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ, з нетерпінням чекав черговий номер своєї улюбленої газети «Літературна Україна», презентував свої книги чи просто був глядачем на бібліотечних заходах. З працівниками бібліотеки ділився своїми напрацюваннями, а в стінах бібліотеки, за участю бібліотекарів, відбувалася робота над підготовкою останніх збірок «В коронах інею тополі…», «Катарсис».

Відлітають осінні листки

Аж за обрій…Мов душі померлих…

Уже 5 років як Володимир Степанович закінчив свій земний шлях. Це сталося 21 липня 2020 року, він не дожив 100 днів до свого 85-річчя, а нині йому б виповнилося 90 років.

Народився Володимир Степанович Мирний 1 листопада 1935 року в селі Супротивна Балка Новосанжарського району. Виріс і закінчив середню школу імені Г. С. Сковороди у селищі Чорнухи.

Спогадами про батьків письменника, його роки навчання та праці на посаді голови Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України (1991–2000 роки), про будні життя та творчі будні поділилася його дружина Надія Григорівна.

Сімнадцятирічним юнаком дебютував Володимир Мирний в поезії, а вже в 1973 році був членом Національної спілки письменників України. Одна за одної виходять його збірки: «Матіоли» (1970), «Вечірнє поле» (1973), «Монолог землі» (1978), «Літні зорепади» (1979), «Світло берези» (1983), «Криниця» (1985), «Багряне гроно горобини» (1986), «Надія, віра і любов» (1994), «О магiя жіночого лиця» (2002). З часом творчий доробок письменника доповнюється оповіданнями, новелами, образками, поезією в прозі, літературознавчими розвідками, щоденниковими записами. Виходять збірки «В дорозі до храму» (1995), «Теплий дощ у неділю» (1999), «Сурмачка» (2002), «Життя по колу йде» (2005).

Переглядом фотосвітлин під музику улюбленого композитора Володимира Степановича Едвара Гріга, читанням його поезії, щоденникових записів долучилися до вшанування пам’яті та засвідчили, що його слово живе, як він мріяв, і підтримує в наш непростий і важкий час: «Слово моє, може, зцілить чиїсь невпокійливі душі, наллє їх по вінця добром, і вони – у поєдинку з жорстоким, розшматованим світом – стануть витривалішими, суворішими, чистішими».

Захід проведений в рамках міні-проєкту бібліотеки «Славу краю роблять люди».