В рамках міні-проєкту «Славу краю роблять люди» користувачі бібліотеки-філії № 7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ на літературно-художньому вечорі «Предивний заквітчаний світ Катерини Білокур» вшанували пам'ять художниці, яка своїми полотнами і душею виспівала дивовижну красу України у квітах. Хоча серед її картин є і портрети, пейзажі, чудова графіка, соковиті натюрморти та ніжні акварелі.
Ще вона чудово вишивала, а літературний дар проявився у листах, які є
справжніми епістолярними шедеврами, написаними співучою народною мовою. В
оповіданні «В селі Богданівці Шрамківського району на Черкаській землі» попри
його гумористичний тон веселі сценки, народні пісні чергуються з ліричними,
щемними, інколи навіть драматичними, надто в авторських відступах, розповідях. Це
не високохудожній твір, але зачаровує простота і непідкупливість, бажання
неграмотної жінки проявити свій літературний хист. Втраченою вважаються
написана нею автобіографічна п’єса.
Все життя Катерина Білокур прожила в селі Богданівка (раніше Полтавської, нині Київської області),
про яке й писала, в якому плекала та малювала квіти. Батьки Катерини були не з
бідних, але на освіту дівчини грошей не витрачали. Вона вчилася читати і писати
самотужки, а ще самостійно наполегливо і затято вчилася малювати. Бо не
прийняли Катерину на навчання ні в Миргородський художньо-керамічний технікум,
ні в Київський театральний технікум.
Прагнення дівчини
малювати викликало насмішки у односельців та вічні докори батьків. Мати
вважала, що дочку наврочено чаклунським ремеслом, яке понівечило жіноче щастя дочки,
перекапустило її життя, виснажило її серце.
Почувши у виконанні Оксани Петрусенко пісню про калину, з першої миті Катерина Білокур зрозуміла, що
співається про її недоладну долю. Співачці вона написала листа, в котрий
вклала свою зболілу душу. А ще в своє послання бережно поклала шматок полотна,
на якому була намальована калина. Сповідь простої селянки вразила артистку до
сліз, зачарував малюнок, тому вона показала цього листа і малюнок своїм друзям,
творчим особистостям.
Відомі люди не залишились
байдужими і в долі сільської мисткині відбуваються доленосні зміни. Було
прийнято рішення влаштувати персональну виставку одинадцяти картин
художниці-самоуки спочатку в 1940 році в Полтавському Будинку народної творчості, а потім у 1941 році полотна були виставлені у Києві.
Картини мали гучний
успіх, Катерину преміювали поїдкою у Москву, де побачила картини відомих художників.
Вона їздила на виставки, листувалася з відомими людьми, але кривава війна
зруйнувала усі плани.
Після війни
розпочинається найплодотворніший період творчості художниці. Справжнім гімном
життю та природі стають її картини «Буйна», «Декоративні квіти», «Привіт
врожаю», «Колгоспне поле», «Півонії», «Квіти та горіхи», «Цар Колос» та багато
інших.
В 1949 році Катерина Білокур стає членом Спілки художників України, в 1951 році отримує звання
заслуженого діяча мистецтв, у 1956 році – народного художника України. В 1954
році в Парижі картинами народної мисткині захоплювався Пабло Пікассо на
міжнародній виставці. Ці три картини безслідно пропали з невідомих причин.
Але до кінця життя
геніальна художниця жила в злиденних умовах, не вистачало не тільки сил і
матеріалів для створення картин, але й елементарного для життя, вона уклінно
просила харчів, дров, щоб протопити хату. Мріяла жінка про малесеньку окрему
кімнату, куточок, але ніколи так і не дізналася, що японці пропонували власним
коштом збудувати в її селі художню школу, щоб вона передавала свій дорогоцінний
творчий і унікальний досвід.
Катерина Білокур пішла з життя у розквіті сил, проживши всього 60 років. А нині, відмічаючи 125-літній ювілей талановитої української художниці-самородка, згадували її непростий життєвий і творчий шлях, переглянули фільм «Життя в обіймах квітів», познайомились з книгами, присвяченими Катерині Білокур, читали уривки з її листів та оповідання, якими вона прокладала дорогу до людських сердець.
Немає коментарів:
Дописати коментар