Ірина Жиленко: поетка приватного світу та майстриня кольорових метафор

Письменниця Ірина (Іраїда) Жиленко народилася 28 квітня 1941 року в Києві. Ранні роки дівчинки припали на Другу світову війну, і вона, дитина двох військових, рано осиротіла. Зростала Ірина у Звенигородці на Черкащині, де її виховували родичі, які після війни повернулися до Києва.

Перший вірш дівчинка написала у восьмирічному віці, а її сімнадцятиріччя ознаменувалося публікацією віршів у газеті «Київська правда».

Як письменниця Ірина Жиленко заявила про себе в 1965 році, коли вийшла дебютна збірка «Соло на сольфі». Вона спричинила палкі дискусії: одні читачі захоплювалися новою поеткою, інші — звинувачували її у «відірваності від життя». До останньої категорії зазвичай належали радянські критики, адже на той час було нечувано, щоб майстри слова змальовували буденні речі, а не оспівували часи боротьби чи «праці на марші в комунізм».

Наступні її книжки також критикували за «ідейну обмеженість» та «асоціальність». Справжніх рецензій було мало, широкої літературної слави поетеса тоді не здобула. Проте пізніше, у 1996 році, вона була удостоєна Шевченківської премії за книжку «Вечірка у старій винарні».

Ірина Жиленко — авторка близько двадцяти книг: «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном», «Ярмарок чудес», «Останній вуличний шарманщик» та інших. Її вважають найбагатшою на кольори поетесою: підраховано, що в її збірках назви кольорів ужито 1059 разів. Поетеса дуже любила рослини, особливо квіти, і на честь фіалок навіть створила літературний жанр — «фіалки-вірші».

Багато вона написала і для дітей. Вийшло п’ять збірок мудрої та світлої поезії, в яких багато вигадки, де твориться весела, грайлива казка, що вчить добру та людяності.

Уже за часів незалежності за вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу діяльність Ірину Жиленко було нагороджено орденом княгині Ольги III ступеня. За активну участь у культурному житті та за книгу спогадів «Homo feriens» у 2012 році письменниця удостоєна премії імені Василя Стуса (Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції).

У своєму 800-сторінковому томі спогадів «Homo feriens» (з латини — «людина, що святкує») поетеса описала особливий світ повоєнного Києва, шістдесятництва та своїх шляхетних друзів: В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу, Валерія Шевчука, Аллу Горську, Опанаса Заливаху, Михайлину Коцюбинську. Також вона розповіла про свій приватний світ: чоловіка-письменника Володимира Дрозда, побут у селі Халеп’я та виховання двох дітей.

Історія шістдесятників частково описана в наукових розвідках, але такими привабливими, красивими, порядними та веселими, як у спогадах Ірини Жиленко, вони не постають ніде. Опанас Заливаха із розколошканим волоссям і вусами, бруднющий, обдертий, що світив колінами, бо подер одяг, коли лазив на драбину, щоб подивитися на свою величезну мозаїку, яку робив у лаврській майстерні. Як чудова художниця Людмила Семикіна на озері зробила для Жиленко костюм болотяної царівни, обв’язавши стегна рушником, надягнувши на голову чалму і прилаштувавши водяних лілій у декольте і довкола стану. Про комуналку Михайлини Коцюбинської на вулиці Леніна, де на робочому столі під склом лежали фотографії батьків і друзів. Про те, як плакала в темряві в квартирі Ліни Костенко та слухала поради щодо своєї поезії.

Ірина Жиленко брала активну участь у культурному відродженні 1960-х: була членом Клубу творчої молоді та Спілки письменників України, виступала на літературних вечорах. Але боротися з режимом на повну силу їй заважали обов'язки материнства — це було для жінки і перешкодою, і порятунком. Родина Дроздів-Жиленко зазнавала утисків: «заслання» Володимира Дрозда до армії, звільнення Ірини з роботи, позбавлення житла та заборона друкуватися.

Як зазначила літературознавиця Віра Агеєва, Ірина Жиленко відрізнялася від інших митців-шістдесятників: якщо Іван Драч, Василь Стус, Ліна Костенко були зосереджені на масштабних проблемах великого світу, то Ірина Жиленко позиціонувала себе як поетка «приватного світу». Попри це, авторка завзято  захищала непорушність кордонів цього світу від цензорів — і цим також відстоювала гідність, цінність та суверенність українського письменника.

Прочитайте поезії Ірини Жиленко й насолодіться багатством кольорів і художніх образів, переглянувши презентацію «Життя було мені як свято!».