18 березня виповнилося 180 років від дня народження Стефана Малларме (1842 - 1898) — французького поета, визнаного «ідеолога і законодавця» символістського руху, одного з ключових постатей поезії межі XIX - XX ст.
Стефан Малларме народився
у сім’ї службовця. У п’ятирічному віці втратив матір. Виростав мрійливою
дитиною. У віці 10 років його віддали у пансіон, а потім у ліцей міста Санса,
де він і почав віршувати. 1861 p. Mалларме відкрив для себе «Квіти зла» Ш. Бодлера. 1863 p. поїхав в Англію, там одружився. Згодом отримав диплом
викладача англійської мови. Повернувся у Францію, де викладав англійську мову в
колежах Турнону й Авіньйону. У 1871 р. отримав призначення у Париж.
Друкуватися почав з 1862 р. У 1866 p. Mалларме опублікував у «Сучасному Парнасі» десять віршів, серед них «Вікна», «Блакить», «Морський вітер», у яких помітний вплив Бодлера та «парнасців». Як і Бодлер, Mалларме почуває відразу до вульгарної дійсності. Порятунок від неї він вбачає в поезії, у прагненні до невідомого та безкінечного. Вірші цього періоду по-парнаському камерніші, витонченіші, вишуканіші, ніж бодлерівські.
Невдовзі Mалларме почав
мріяти про книгу, що вмістила б увесь його поетичний досвід. Він прийшов до
думки, яку з повною визначеністю сформулює лише в 1891 p., відповідаючи на
анкету Ж. Юре: «Світ створений для того, аби врешті-решт втілитись у чудовій
книзі». Першим задумом такого масштабного твору стала символістська драматична
поема «Іродіада» (1867 - 1869). Твір залишився у фрагментах. Постать Іродіади,
чистої та холодної, котра прагне уникнути будь-якого зіткнення з життям,
символізує недосяжність краси, до якої лине мистець.
У 1865 - 1866 pp.
Mалларме написав поему «Пообідній відпочинок фавна». Поема надихнула К. Дебюссі
на створення оркестрової прелюдії (1892). Фавн протиставлений Іродіаді й
доповнює її. Він сповнений чуттєвого трепету, але водночас усе на Землі для
нього «темне», він сумнівається в реальності навколишнього світу. Ці два твори
ознаменували перехід Mалларме до символізму.
До 1884 р. Mалларме зоставався поетом маловідомим, поетом для вибраних. Після виходу у світ 1884
р. збірки літературних портретів П. Верлена «Прокляті поети» і роману Ш. Ж. Гюїсманса «Навпаки» читацький загал відкрив для себе Mалларме. Молоді
поети-символісти визнали Mалларме своїм метром, лідером школи.
У кращому з пізніх
своїх віршів «Лебідь» (1885) Mалларме осмислює драму поета, прагнення якого до
вершин духу, до небесної чистоти обернулося «смертельним безсиллям» і
«непотрібним вигнанням».
У 1896 p., після смерті П. Верлена, Mалларме був проголошений «королем поетів».
Логічним завершенням
творчого шляху Mалларме стала поема «Кинутий жереб ніколи не скасує випадку» (1897).
Поема, що являє собою ніби одну довжелезну фразу, написану без розділових
знаків, надруковану різними шрифтами і «східцями», стала граничним вираженням
«герметизму» поезії Mалларме, закономірним наслідком його пошуків. У
«Передмові» Mалларме писав: «Тут нема більше... відповідних правилу звучних
відрізків, немає рядків, це радше спектральний аналіз ідей». Пізній Mалларме розчаровується в можливостях поетичної мови, нездатної висловити невимовне.
Будучи визнаним ватажком символізму, Cтефан Mалларме розробив найважливіші теоретичні засади цього напряму. У своїх статтях і виступах «Про розвиток літератури» (1891), «Криза вірша» (1895), «Таїна в поезії» (1896) він проголошує завданням поезії вираження «надчуттєвого», закликає уподібнити поезію до музики. Mалларме був переконаний, що «в поезії завжди має бути загадка, і мета мистецтва... полягає в тому, аби воскрешати предмети».
Немає коментарів:
Дописати коментар