Життя, присвячене Україні: Олег Ольжич

21 липня – день народження Олега Кандиби (більш відомого під псевдонімом Ольжич), який прикладом героїчної особистості і поета увійшов в історію української літератури, а зразком незламного борця за свободу свого народу – в історію українського революційного руху.

Народився він в 1907 році у Житомирі в родині поета Олександра Олеся. Спочатку Олесь закликає сина бути більш рішучим у житті, а не пливти за течією. Але батько помилявся, оцінюючи його характер. Згодом змордований життям, війною, еміграцією, творчим приниженням він критикуватиме сина за його радикальні позиції і в житті, і у віршах. Натомість змужнілий Олег скаже, що батькові вірші для гімназисток і телеграфісток. А він у своїх віршах усіляко пропагує цінності, що підкреслюють героїчну суть українця та української нації, гартують характер української людини, бо хоче, щоб українська нація мала залізний характер. В одній із статей Олег Ольжич писав слова, якими можна охарактеризувати навіть нинішню боротьбу українців: «Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться уже ніяких фізичних ударів. З почуттям власного благословення на чолі, назавжди рішена на свойому шляху, в революції народжена, сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде».

Творча спадщина Олега Ольжича, якщо не брати до уваги його наукових праць, невелика: три поетичні збірки, низка публіцистичних статей та кілька нарисів про культуру, але багата за змістом.

За життя О. Ольжич видав лише дві книжки поезій: «Рінь» (Львів, 1935) та «Вежі» (Прага, 1940). Третя збірка «Підзамча», упорядкована самим автором, побачила світ уже після його смерті.

Справжньою науковою пристрастю Ольжича стала археологія. Вже в 23 роки (!) він захистив докторську дисертацію на тему «Галицька неолітична мальована кераміка», ставши одним із наймолодших докторів археологічних наук. Та й на цьому він не зупинився: самостійно вивчив кілька європейських мов, працював у чехословацьких, югославських, австрійських, німецьких, польських музеях. Його запросили читати лекції в Гарвардському університеті, а потім працювати в Римі.

Але йому не судилося стати науковцем планетарного масштабу, хоча все віщувало таку перспективу, вірші також не стали основним заняттям у житті, бо він став борцем за українську ідею. Бо саме в Римі Ольжич зустрічається з людиною, чия харизма перевертає усе його подальше життя. Звуть цю людину – Євген Коновалець.

Як згадував пізніше один з його соратників: «Не стало Ольжича – поета і археолога, а народився Ольжич – революціонер, політичний діяч, людина, що кермує смертельною боротьбою, завдає важких ударів і готовий кожної хвилини від удару загинути».

У 1929 році Ольжич стає членом ОУН, де отримує показове псевдо – Ідеаліст. Він швидко виявив свої керівні здібності і був призначений головним представником Проводу Українських Націоналістів у Карпатській Україні. Після розгрому військ Карпатської України потрапив до полону й опинився у концентраційному таборі Варя Лопуші, біля Ніредьгази, звідки врятувався дивом.

Другу світову війну Ольжич зустрів на посаді голови Культурної Референтури ОУН, а також Комісії Державного Планування. Був заступником Андрія Мельника, на чиєму боці залишився і після виокремлення бандерівської ОУН, хоча й болісно переживав цей розкол. Після арешту Мельника німцями Ольжич став першою особою в ОУН(М).

Потрапивши до Києва, Ольжич під псевдо «Доктор» налагоджує видання газети «Українське слово» та українського літературного журналу.

5 жовтня 1941 року на Подолі за його активної участі відбулися Перші Збори Української Національної Ради. Діяльність Ради на окупованій території обмежувалася виданням прокламацій, закликів до населення, меморандумів до закордонних посольств тощо. Втім для німців і цього виявилося достатньо. 27 листопада того ж року діяльність УНРади було заборонено, всі її установи розігнано, а причетних до її діяльності заарештовано. У грудні було закрито редакцію газети "Українське слово", а 13 грудня заарештовано 27 співпрацівників міської управи, яких окупанти запідозрили у націоналізмі.

Ольжич покидає Київ та оселяється на Прикарпатті, де на той час вже активно діють партизанські відділи ОУН та загони УПА.

Усвідомлюючи неминучість поразки у війні Німеччини та окупації Радянським Союзом території України, Ольжич ухвалює рішення про створення «Куреня смерті», загону добровольців, який мав залишитися за лінією фронту з метою проведення широкомасштабних диверсійних акцій в тилу ворога. Але йому так і не вдалося реалізувати свою ідею.

Фашисти чатують за ним і 25 травня 1944 року Ольжич у Львові був схоплений гестапівцями. За однією з версій, схованку Ольжича видала зв'язкова, але є версія, що його арешт провідника міг бути спричинений цілеспрямованою діяльністю німецьких спецслужб, які розшукували рукопис книжки «Революція рве кайдани», де Ольжич зібрав факти про злочини нацистської Німеччини проти українського народу.

Ув'язненого Ольжича перевозять до Берліна, а звідти до Оранієнбурга, поблизу якого розташований фатальний для українських націоналістів концтабір Заксенхаузен. Щодня після допиту його волокли або буквально приносили. Востаннє його забрали на допит 9 червня. Вночі занесли до камери напівмертвого, а ранок Ольжич уже не подавав ознак життя.

В радянські часи вся інформація про Олега Ольжича була прихована від українців, заборонені його наукові праці з археології та збірки віршів, і тільки в незалежній Україні Ольжич став відомими передусім як поет, представник Празької школи, а згодом і як громадський і політичний діяч.