24 липня святкують свій ювілей брати Капранови – Дмитро Віталійович та Віталій Віталійович – українські письменники, видавці, публіцисти, громадські діячі.
Народилися брати Капранови 1967 року у місті Дубоссари, яке знаходиться у
Молдові. Але дитинство їхнє пройшло
у місті Очакові на Миколаївщині, яке вони вважають своєю батьківщиною.
Щоб розрізняти хлопців, в дитячому садку їх
мастили зеленкою. Та коли одного разу вони вирішили помінятися іменами,
з’ясувати, хто насправді Віталій, а хто – Дмитро
стало взагалі неможливо. «Мама нас
в дитинстві питала: «Ти хто?»,
– згадують брати. Навіть
зараз є мало людей, які впевнено розрізняють Капранових. «Це напевно дуже серйозний чинник, який нас
об’єднує. Можливо ми десь переплуталися і досі не розділилися». Спогади з дитинства в братів теж поплутані.
Вони часто не можуть пригадати, з ким точно відбулась та чи інша пригода, хто
що робив і говорив.
З ранніх літ і до тепер захоплюються спортом, літературою, музикою, танцями.
Вищу освіту здобули в
Уральському політехнічному інституті. Пізніше у Московському енергетичному
інституті. Здобули фах технічного кібернетика. До 1998 року жили у Москві,
активно підтримували український діаспорний рух, проте вирішили повернутися, щоб мати змогу повною мірою себе
реалізувати.
Брати Капранови – україномовні
письменники. І хоча в школі вони української мови не вчили, знали її завжди. В
домі Капранових постійно була велика українська бібліотека. До того ж, бабуся,
яка вчилася в Інституті шляхетних дівчат в Одесі, й знала не тільки українську,
а й німецьку, французьку, англійську, постійно влаштовувала домашнім дні мов.
Старший брат Капранових взагалі з дитинства був поліглотом, тож сімейна обстановка тільки сприяла росту освіченості і розвитку творчості. «Знали ми мову набагато краще, ніж діти, які її вивчали в школі. Про твори Шевченка, Лесі Українки, Котляревського нам розповідала бабуся, зубрити ніхто не примушував, тільки заохочували. Тож ми з дитинства були дуже лояльними до української мови і літератури. А коли в 90-му році гостро стало питання національної приналежності, вся родина перейшла на українську в один день, і до сьогодні без належної потреби російською не говоримо», - розповідають брати.
Брати Капранови першу свою книгу «Кобзар 2000»
не мали де видати, тому вирішили спробувати себе у видавничому бізнесі. Першим
їхнім проєктом став каталог книжок поштою «Книгоноша». До нього увійшли всі
наявні українські видання того часу (всього 600 назв). Пізніше були видавництво
«Зелений пес» та літературна газета «Друг читача».
Письменники брати Капранови розпочали свою
діяльність у роки, як самі вони говорять, «книжкового голодомору», а тому
знайшли чудову книжкову нішу для реалізації своїх ідей. Найпопулярніші сьогодні
твори письменників: «Кобзар 2000», «Паперові солдати», «Мальована історія
Незалежності України», «Майдан. Таємні файли», «Щоденник моєї секретарки», «Забудь-річка» та інші.
Багато читачів цікавляться, яким чином проходить
творчий процес в тандемі, і як Капрановим взагалі вдається писати романи разом,
бо ж письменництво – річ доволі індивідуальна. За словами братів Капранових, писати вдвох – це особлива категорія творчості. Численні
редакції приводять до первинної якості тексту. Це відкрита техніка, подібна до
того, як знімається кіно. На майданчику ніхто не варить в собі ідеї.
Розмовляючи, висловлюючи свої думки, Капрановим часто вдається вирішити ті
питання, які одиночка-письменник не зможе з’ясувати. Спільний життєвий досвід
допомагає Капрановим розуміти один одного з півслова. «Ми підхоплюємо,
продовжуємо один одного. Для нас думання вголос – це звичний процес, але люди,
які це бачать і чують, часто нас не розуміють», - сміються брати.
Брати Капранови пишуть книги, які хочеться купити та пізнати щось нове. І не важливо, чи це буде історико-популярне дослідження, чи містика або детектив.
Немає коментарів:
Дописати коментар