Герої романів Жоржі Амаду трудяться, борються за існування, мріють на землі штату Баїя

10 серпня виповнюється 110 років від дня народження бразильського письменника Жоржі Амаду (1912 — 2001).

Народився Жоржі Амаду в околицях Баїї, одного з найяскравіших і дивовижних міст світу в родині дрібного плантатора. Його батько отримав декілька поранень під час заворушень проти землевласників. Саме він сприяв появі у майбутнього письменника зацікавленості в ідеалах комунізму. Ідеї збройної боротьби за соціальну рівність довго не полишали письменника. Проте пізніше Амаду розчарувався в них. «Я приношу більше користі як письменник, аніж як революціонер», — сказав він тоді одному бразильському журналісту.

Літературна діяльність Амаду почалася романом «Країна карнавалу» в 1931 році. Потім були «Какао» (1933) і «Пот» (1934) — неприкрашений, сухувато-протокольний опис праці та побуту наймитів на плантації какао і пролетарів з околиці Баїї.

У другій пол. 30-х років з'явився так званий «байський» цикл (від назви місцевості, де відбувається дія) романів Амаду: «Жубіаба» (1935), «Мертве море» (1936), «Капітани піску» (1937).

У 1937 p., після приходу до влади у Бразилії диктатури, Амаду кілька разів заарештовували за участь в діяльності Національно-визвольного альянсу. У тому ж році на міській площі Баїї привселюдно були спалені його книги.

З 1941 р. Амаду емігрував в Уругвай, де створив «трилогію про землю», до якої увійшли романи:  «Безкраї землі» (1943), «Земля золотих плодів» (1944), «Червона прорість» (1946).

Після повернення у Бразилію в 1946 р. Амаду був обраний депутатом Національного конгресу, але з 1948 p. він знову змушений емігрувати. Чотири наступні роки письменник провів у мандрах країнами Західної Європи, Азії та Африки. Після повернення в 1952 р. на батьківщину він повністю перейшов на літературну роботу, став співцем рідного краю з його тропічною екзотикою та яскраво вираженим африканським елементом у культурі. Відбулася переорієнтація і в його літературних поглядах: тепер він менше уваги приділяв ідеологічним настановам і зосередився на власне художніх пошуках, пов'язаних з поетикою «магічного реалізму».

Початок цих змін пов'язують з романом «Габрієла, гвоздика і кориця» (1958). Твір, як стверджував Амаду, є «хронікою одного провінційного міста». На тлі протистояння колишнього всесильного полковника Бастуса і молодого підприємця, експортера какао Фалкана, Амаду створив привабливий образ юної мулатки Габрієли, відважної, життєрадісної, добродушної дівчини, котра уособлює найкращі риси бразильського народу. Тими самими художніми закономірностями позначені й подальші романи Амаду: «Ми пасли ніч» (1964), «Донна Флор та два її чоловіки» (1969), «Крамниця дивовиж» (1969), «Тереза Батіста прагне жити спокійно» (1972), «Повернення блудної доньки» (1977), «Китель, сюртук, нічна сорочка»  (1979), «Засада» (1984), у яких поєднуються елементи «міської» прози з фольклорно-магічним баченням світу, притаманним новому латиноамериканському роману.

З 1963 р. Амаду постійно жив у передмісті Салвадора, столиці штату Баїя. До останніх днів він «писав» на механічній друкарській машинці, багато разів закреслюючи та переписуючи кожну фразу. 

У його заміському домі завжди були домашні тварини — мавпи, папуги, собаки та кішки. 

Автор книги, за сюжетом якої був знятий культовий для свого часу фільм «Генерали піщаних кар'єрів», давно хворів діабетом. Жоржі Амаду помер 6 серпня 2001 року в одній з лікарень  Баїї.