9 травня виповнюється 90 років з дня народження майстра модерного історичного роману, прозаїка Романа Андріяшика.
Роман Андріяшик, як
пригадують ті, хто з ним спілкувався, мав непростий, навіть «прикрий» характер,
виявляв спротив цілому світові й собі самому, створюючи навколо себе певну ауру
дисгармонії. Проте його чи не одностайно визнають «справжнім письменником»,
Перший роман «Люди зі страху» письменник видав у 1966 році, після якого зразу ж став членом Спілки письменників СРСР, останнього – «Три хрести» виданим уже не побачив: у 2000 році Романа Андріяшика не стало. Відомі його романи «Полтва» (1969), «Додому нема вороття» (1976), «Кровна справа» (1978), «Сад без листопаду» (1980), «Думна дорога» (1982), «Сторонець» (1992).
За роман
«Сторонець», в якому портретно виписаний трагічний світ Юрія Федьковича,
романіст у 1998 році став лауреатом Шевченківської премії – найвищої
української літературної нагороди. Під час пожежі в батьківській хаті згоріли
рукописи роману «Камінний хрест» про Василя Стефаника та незакінчений роман
«Мойсей» про Івана Франка.
«Роман – жанр, яким він
опонував досконало, жанр, який ним представлений в нашій літературі як ніхто
інший тільки тому, що його романне мислення за пропискою європейське. Я б
сказав би навіть, точніше, західноєвропейське, при всьому тому, що матеріал, і
всі пристрасті, і вся душа письменника, безперечно, прив’язані до землі нашої»,
– так сказав про письменника
літературознавець, професор Григорій Штонь.
«Реальність тяжча за
все, що відбулося в нашому національному минулому», — сумно вирік Роман Андріяшик.
У полі його письменницьких інтересів сув’язь минулого, сучасного і майбутнього
України, а ще незбагненна діалектика світу й антисвіту, життя і смерті, космосу
планетарної душі людства.
Андріяшик чи не в
кожному романі зумів запропонувати читачеві цілком нову, досі не знану в українській
літературі концепцію: у «Людях зі страху» — життя на бункері, у «Полтві»
символічно прозвучав мотив поневолення українців, а «Сад без листопаду» (1980)
став першим романом, у якому йшлося про можливу атомну катастрофу.
Вслухаючись у підземний
шум річки Полтви, яка й понині протікає під Львовом у каналізаційному
колекторі, Андріяшик заявив: Полтва — це Україна. Духовно блокована,
підневільна і загнана на довгі роки. Роман «Полтва» був негативно оцінений
тогочасною критикою. І не дивно, бо це сміливий роман про те, як пригноблена нація
живе надіями на визволення, незважаючи на весь налагоджений механізм шпигунства
та переслідувань. Машина гноблення, «шпигунські звичаї» мають на меті вселити
страх, примусити людину замовкнути, посіяти підозру й роз’єднати рух опору.
Діалоги й монологи на цю тему, які ведуть головні герої Юліан та Марта, підсилюють
наскрізний критичний пафос роману. У творі виразно вимальовується образ «держави-потвори»,
огидної своїми законами й прислужниками.
Тому думки письменника розцінювалися як документальне свідчення проти епохи, а автора занесли до списку «неугодних». В одному зі своїх інтерв’ю Роман Андріяшик сказав: «Мій чорний день в літературі почався навесні шістдесят четвертого, коли заніс до журналу «Дніпро» першу книжку».
Ізоляція Романа Андріяшика тривала до 1976 року, але й опісля її зняття атмосфера навколо
творчості письменника залишалася напруженою.
Роман Андріяшик належав
до тих, хто вслухається у безгомін віку і не має права дивитися байдужими
очима. Він боровся за Україну, але боровся дуже специфічно, він вболівав за
свою землю, але вболівав теж досить специфічно. Він, зрештою, і вірив в те, що
щось на цій землі стане краще, але віра та теж виражена досить і досить
специфічно. Письменник, «утікаючи в історію», моделюючи в своїх романах
«мініатюрні вічності» чужих доль, очевидно, і своєї вічності торкнувся…
Цей допис створено працівниками бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ до 90-річчя від дня народження письменника.
Немає коментарів:
Дописати коментар