Слово, що руйнувало імперію: до 95-річчя від дня народження Івана Дзюби

Ім’я Івана Михайловича Дзюби (1931 – 2022) — видатного літературознавця, критика, правозахисника, академіка НАН України та Героя України — навіки вписане в історію ХХ століття. Він бачив майбутнє, бо вмів дивитися в суть речей.

26 липня виповнюється 95 років від дня народження цього діяча. Працівники бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ пропонують згадати основні віхи його життя та боротьби.

Іван Дзюба народився в селі Миколаївка на Донбасі. У ті часи там активно насаджувалася російська мова, тому, вступаючи до комсомолу в університеті тодішнього Сталіно (нині Донецьк), юнак навіть записався «росіянином». Він навчався на російській філології та досліджував творчість Маяковського. В умовах тотальної радянської цензури знайти правду про своє коріння було вкрай складно.

Проте в аспірантські роки у Києві Дзюбі відкрилася справжня, прихована історія України початку ХХ століття. Молодий критик палко долучився до відродження української культури, ставши одним із лідерів руху «шістдесятників» під час «хрущовської відлиги». Головний фронт його боротьби пролягав через літературу.

За свою позицію Іван Михайлович швидко зазнав утисків: у 1962 році його звільнили з журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки», а згодом — і з видавництва «Молодь». У вересні 1965 року разом із Василем Стусом та В’ячеславом Чорноволом він публічно висловив протест проти таємних арештів української інтелігенції на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна».

Світову славу Дзюбі принесла праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку він надіслав керівництву УРСР, наївно сподіваючись, що влада виправить помилки. Замість діалогу режим обрав репресії, але рукопис уже розійшовся в «самвидаві» та вийшов за кордоном багатьма мовами. Автор сміливо виступив проти русифікації, захищаючи право українців на рідну мову в усіх сферах життя. Ця праця актуальна й досі, коли москва знову намагається силою зброї диктувати Україні свою волю.

У 1972 році під час КДБ-шної операції «Блок» Дзюбу заарештували та засудили до 5 років ув'язнення за «антирадянську діяльність». Наприкінці 1973 року його помилували, але принизлива робота коректором на заводі стала єдиним порятунком від злиднів, у яких родина жила десятиліттями. Майже 15 років письменник був позбавлений права писати про рідну літературу.

З початком перебудови та проголошенням Незалежності Івана Дзюбу реабілітували й удостоїли Шевченківської премії. Він став ключовою постаттю відродження: першим президентом Республіканської асоціації україністів, міністром культури України (1992 – 1994), співзасновником Народного Руху та учасником ініціативної групи «Першого грудня».

У його доробку — понад 400 наукових праць і 20 монографій. Він глибоко аналізував творчість Тараса Шевченка, Ліни Костенко, Івана Драча та багатьох інших класиків. Не лишився осторонь і сучасної трагедії: у книзі «Донецька рана України» (2015) Дзюба дослідив політичні та історичні причини російської окупації Криму й Донбасу, довівши безперервність української культури на сході країни.

Іван Дзюба прожив довге, складне, але неймовірно гідне життя, залишаючись вірним Україні до останнього подиху. Його постать — це приклад того, як одна людина силою свого слова та інтелекту здатна протистояти колосальній тоталітарній машині. Сьогодні інтелектуальна спадщина великого мислителя є нашою потужною зброєю в боротьбі за українську ідентичність і майбутнє, яке він так чітко бачив.