Микола Вороний любив Україну так само, як красу і справедливість

6 грудня виповнюється 150 років від дня народження Миколи Кіндратовича Вороного – українського письменника, перекладача, поета, режисера, актора, громадсько-політичного діяча, щирого патріота своєї України.

Микола Вороний народився 1871 року на Катеринославщині у сім’ї ремісника. Навчався у Харківському, пізніше – у Ростовському реальному училищі, був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет). Входив до редколегії журналу «Жите і слово», працював режисером у театрі «Руська бесіда». З 1897 по 1900 рік – актор трупи М. Кропивницького. Видав збірки віршів «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), виступав з театрознавчими статтями.

Восени 1917 року став директором і режисером Національного театру. Змучений і виснажений, поет у 1920 році емігрував до Варшави («їхав з неохотою, з мусу»), де працював «старшим аташе з правами радника» при уряді УНР (для зв’язку з культурними колами Польщі). У Варшаві видав збірку поезій «За Україну» (1921). Переїхав до Львова, де викладав у консерваторії та в організованій ним драматичній школі, видав театрознавчі книги «Режисер», «Драматична примадонна», мистецтвознавчу – «Пензлем і пером».

Повернувся в Україну 1926 року. Працював викладачем на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. Переїхав до Києва, працюв в Укртеатркіновидаві, писав статті, кіносценарії, перекладав лібретто. Перу М. Вороного належить низка перекладів зі світової поезії, зокрема «Інтернаціоналу», «Марсельєзи», «Варшав’янки», творів Данте, Словацького, Пушкіна, Гумільова, Верлена, Метерлінка та ін.

У цей період Вороний не вів ніякої політичної, а тим більше антидержавної діяльності, був уже людиною похилого віку. Однак і його не оминула хвиля репресій. 1934 року було розпочато попереднє слідство у справі М. К. Вороного, якому інкримінувалася «контрреволюційна діяльність». Під час допиту М. Вороний рішуче заперечував висунуті проти нього обвинувачення. З нього взяли підписку про невиїзд. Цього разу поет уникнув ув’язнення.

31 березня 1934 року Миколу Кіндратовича було засуджено до заслання у Казахстан. Не маючи надії на повну свободу, хворий поет просив визначити місце заслання десь ближче. Несподівано над ним зглянулися й замінили трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же термін — із забороною проживати в Україні, Білорусії, Московській та Ленінградській областях. Отже, М. Вороний змушений був жити у Воронежі, пізніше – у Бежиці. Останній акт трагедії М. Вороного зафіксовано в архівній слідчій справі №3945. Ця справа Одеського УНКВС була групова. Як і всіх, хто проходив за цією справою, (12 селян Глиняного та інших сіл), М. Воронового було заарештовано «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». Обвинувачення були вигадані й неконкретні. Усім тринадцятьом винесли вирок «розстріляти», який було виконано 7 червня 1938 року о 24:00.

1989 року М. Вороного, за клопотанням Спілки письменників України, було реабілітовано. Після реабілітації М. Вороного вийшли такі його книги: «Вибрані поезії», «Твори», «Театр і драма».