Незгасна свіча Валер’яна Поліщука

«До глибокого розуміння мене Україна доросте через двадцять років», – так написав про себе 1929 року український письменник, прозаїк, публіцист доби Розстріляного Відродження Валер’ян Поліщук (1897 – 1937). 1 жовтня виповнюється 125 років від дня його народження.

Народився Валер’ян в селі Більче, що на Волині. Змалечку його вабило навчання, особливо література. Тож коли він навчився читати, то вже не міг відірватися від книжки, поки вона не буде прочитана.

Після закінчення місцевої школи батьки віддали хлопця до гімназії, спочатку в Луцьку, потім у Катеринославі (нині місто Дніпро). Тут у 1914 році Валер’ян разом із однодумцями підпільно випустили українсько-російський збірник «Перша ластівка». Поліщук під псевдонімом Jutta надрукував свого першого вірша «Круті й низькі береги». Згодом вийшла ще одна збірка «Блукаючі вогні».

У самій же гімназії справи йшли не дуже: молодий Валер’ян посперечався із класним керівником, за що був відсторонений від іспитів і виключений із навчального закладу. Спочатку хлопець не надто засмутився й усе літо пропрацював конторником. Але вже на осінь повернувся до гімназії.

Навесні 1917-го вибухнула революція. Закінчивши гімназію, поїхав до Петрограду (Санкт-Петербург), щоб вступити до Інституту цивільних інженерів на архітектуру.

Ставши свідком жовтневого перевороту, повернувся до України. Приїхавши до рідного краю, був обраний головою Боремельського волосного земельного комітету. У період гетьманату втік до Києва. Поліщук близько до серця сприймав перебіг воєнних подій.

Саме тоді Валер’ян пише поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила». У 1919 році вийшла друком його збірка «Жарина».

Повернутися до Катеринослава змусила звістка про смерть брата. Хотів відшукати хоча б могилу, але не вдалося. З невеселими думками повертався до Києва. Та зібравшись силами став до роботи над новою збіркою, яку доповнили оповідання Валер’яна Підмогильного й критики професора Петра Єфремова.

У 1921 р. Поліщук випустив збірку афоризмів «Голодна радість».

Разом із Павлом Тичиною 1925 р. подорожував країнами Балтії, Чехословаччиною, Німеччиною, Францією. У 1929 році їде до Польщі, потім знову до Німеччини.

Натхненний подорожами й контрастами поет пише та випускає кілька збірок, історичний роман «Григорій Сковорода», а ще твори для дітей.

Справжнім світилом у житті для поета була його дружина Олена-Рахіль Конухес. Імена своїм дітям теж давав незвичайні. Сина назвав Марком-Реоном, доньку – Люциною-Електрою. Пізніше вона згадуватиме, що батько їх дуже любив і намагався провести якомога більше часу з ними.

З дружиною та сином

У квітні 1932 р. тодішня влада розпустила всі письменницькі організації.  Українських письменників зневолили й змусили безслівно орієнтуватися на московський центр. Тих, хто не бажав йти цим шляхом, чекало знищення. Не оминуло це й Валер’яна Поліщука. У 1934 році його заарештували.

Закрите засідання, що проходило наприкінці березня 1935 року, винесло Поліщукові вирок у вигляді 10 років ізоляції в концтаборах. Але вийти звідти йому не судилося.

3-го листопада 1937 року в урочищі Сандармох Валер’яна Поліщука розстріляли. Разом із ним ще 287 українців.

Як часто трапляється, що тільки після смерті письменник постає перед наступними поколіннями критиків і читачів на весь зріст своєї творчої індивідуальності, на всю широчінь розмаху своєї обдарованості і неповторності. Так сталося і з Валер’яном Поліщуком.