Юрій Мушкетик багатьом молодим талановитим поетам, прозаїкам та публіцистам відкрив двері в українську літературу

21 березня минає 95 років з дня народження талановитого прозаїка старшого покоління Юрія Михайловича Мушкетика. Він стояв біля витоків Народного Руху та Товариства української мови імені Тараса Шевченка, був багатолітнім редактором літературного журналу «Дніпро» і головою Спілки письменників України, в 1980 році отримав Шевченківську премію за роман «Позиція», в 2009 році – звання Героя України, звання «Золотий письменник України».

Народився майбутній письменник в селі Вертіївка на Чернігівщині. Батько працював вчителем, мати багато років очолювала колгосп і була єдиною безпартійною головою колгоспу.

Сільський хлопець з математичними здібностями наперекір всім прогнозам пов’язав свою долю з літературою. В 1953 році Мушкетик закінчує Київський університет, потім ще три роки навчається в аспірантурі при кафедрі української літератури.

Ще у шкільні роки Юрій таємно писав вірші. Коли вступив до університету, пішов до літературної студії і побачив, що у багатьох студентів сильніші поезії, то вирішив захопитися прозою, і не прогадав, адже у цьому жанрі досяг вершин.

В 25 років Юрій Мушкетик задумав написати історичний роман. Але перед цим зробив випробування оповіданнями. Одне відніс у журнал «Барвінок», друге – в журнал «Дніпро». Коли оповідання були надруковані, то тоді вирішив повернувся до роману «Семен Палій». Рукопис у видавництві узяли, але обурились: не можуть студенти романи писати. Перекреслили й написали: «Повість». Видали величезним накладом і виписали такий гонорар, що хлопець батькам хату купив у Вишгороді, ще й на його потреби залишилось.

Письменника особливо захоплює історична тематика. Осмислювати історію України продовжив у романах «Гайдамаки» (1957), «Яса» (1987), «Гетьманський скарб» (1993), «На брата брат» (1994), «Останній гетьман» (2010), «Гетьман, син гетьмана» (2013); світову історію – у творах «Смерть Сократа» (1971), «Суд над Сенекою» (1978), «Жовтий цвіт кульбаби» (1985), «Селена» (1989) та інших.

Шукаючи у сивій давнині відповіді на злободенні й болючі запитання, Юрій Мушкетик водночас писав твори і про сучасність: «Біль і тінь» (1977), «Позиція» (1979), «Рубіж» (1984), «Обвал» (1985), «Динозавр» (1989) та інші.

Працюючи головним редактором республіканського журналу «Дніпро», Юрій Мушкетик багатьом молодим талановитим поетам, прозаїкам та публіцистам відкрив двері в українську літературу. Але, мабуть, від прискіпливих цензорів та уважного ока влади не все можна було приховати і у 1972 році його звинуватили у буржуазному націоналізмі і за «ідеологічні помилки» звільнили з посади головного редактора журналу. Дехто став його уникати і відразу поменшало друзів.

Лише коли пристрасті навколо Юрія Мушкетика притихли, у 1981 році його обрали головою Київської організації Спілки письменників України. А з 1986 до 2001 року він очолював Національну спілку письменників України.

В останні роки життя письменник писав спогади. Відповідно до заповіту автора, книга мала бути опублікована після його відходу за обрій. Так і відбулося.

Упорядником і автором передмови до книги мемуарів «Дороги, які нас вибирають» (2020) значиться дочка письменника Леся Георгіївна Мушкетик.

«Я на свою творчість дивлюся досить критично. Написав я багато. Знаю, дещо вже померло, дещо помирає, а щось, хочеться сподіватися, протримається довше», – розповідав Юрій Мушкетик в одному з інтерв'ю.

Тож хай пам'ять про Юрія Михайловича Мушкетика живе у його прекрасних і мудрих книгах, на яких виросли і виховалися багато людських поколінь.

Цей допис створено працівниками бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ.