Панас Мирний до останнього подиху служив Україні словом і ділом

13 травня виповнюється 175 років від дня народження Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка) (1849 – 1920) – українського прозаїка, драматурга, поета, фольклориста, перекладача, публіциста, громадсько-культурного діяча.

Панас Якович народився 13 травня 1849 року у Миргороді в сім’ї дрібного урядовця. Навчався спершу в місцевому парафіяльному училищі, а з переїздом батьків до Гадяча – в тамтешньому повітовому училищі, яке закінчив 1862 року. Й одразу – на службу: Гадяч, Прилуки, Миргород. До 1865 року відносяться його перші літературні спроби: спершу щоденник, вірші й поеми, потім драми та проза.

1871 року Панас Якович переїздить до Полтави, працює в губернському казначействі, згодом – у Казенній палаті. 1872 року в галицькому журналі «Правда» з’являються перші друковані твори: вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав». 70-ті роки стають періодом активної творчої діяльності молодого письменника. Він пише нарис «Подоріжжя від Полтави до Гадячого», оповідання «П’яниця», а спільно з братом Іваном, що взяв собі псевдонім Іван Білик, – роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880 року він опублікований у Женеві). Тоді ж таки написав повість «Лихі люди» («Товариші») (1875) і розпочав цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться».

У наступне десятиріччя з’являється драма «Лимерівна», що зажила великої слави (надрукована 1892 року), оповідання «Морозенко», «Казка про Правду та Кривду», повість «Лихо давнє й сьогочасне» (1897), йде праця над романом «Повія».

Крім службової та літературної праці, Мирний активно займався громадсько-культурною діяльністю. Він брав участь у спорудженні та відкритті пам’ятника Івану Котляревському, в щорічних Шевченківських святах, у випуску часопису «Рідний край» (1905 – 1907) тощо. До речі, в цьому часописі він опублікував вірш «До сучасної Музи», поему в прозі «Сон», «Пригоду з «Кобзарем». У будиночок на тихій міській околиці, де письменник займався творчістю й любив відпочивати, бавлячи своїх дітей, надходили листи від багатьох людей: М. Коцюбинського, М. Старицького, М. Лисенка, М. Садовського та ін. Тут бували Леся Українка, В. Стефаник, Г. Хоткевич, Олена Пчілка, інші учасники відкриття пам’ятника Котляревському в 1903 році.

Після революції Панас Мирний очолював у Полтаві невелике дитяче видавництво «Зірка», одночасно продовжував службу в губфінвідділі. В серпні 1919 року, в умовах денікінського терору, письменник востаннє виступив з промовою на могилі Івана Котляревського. 20 січня 1920 року він тяжко захворів і за тиждень помер. Під сумні дзвони Успенського собору його ховали 30 січня на старому, так званому військовому кладовищі. Але 29 серпня 1936 року прах його було потривожено в зв’язку з тим, що цвинтар влада ліквідувала. Останки Панаса Мирного було перезаховано в Зеленому Гаю, на схилі гори, через яку ходив він у місто і де відпочивав.

З 1940 року в будинку письменника функціонує літературно-меморіальний музей, який до 1961 року очолював син письменника Михайло Панасович Рудченко.

Садиба Панаса Мирного – національна святиня. Тут глибше розуміється його творчість і велич духу цієї людини, що услід за Шевченком сказала: «Вся моя слава – Україна»… Сказавши ще в юності ці слова, Панас Мирний до останнього подиху служив Україні словом і ділом.