Іван Сенченко: літописець людських доль та «співець» київських околиць

Серед майстрів українського слова XX століття постать Івана Юхимовича Сенченка (1901 – 1975) вирізняється особливою увагою до «малої» людини, глибоким психологізмом та неймовірною мовною соковитістю. Степове роздолля на межі Полтавщини й Слобожанщини, де він народився в с. Наталине 12 лютого 1901 року, безперечно наклало відбиток на вдачу майбутнього письменника. Уродженець села, який згодом став міським жителем, він зумів зафіксувати у своїх творах дух епохи, поєднуючи селянську мудрість із міською інтелектуальністю.

З раннього дитинства місто перед юнаком поставало казковою країною. 1921 pоку, переїхавши до Харкова, працює у книгарні, згодом бібліотекарем, викладає українську мову в робітничому гуртку. І починає друкуватися.

«Агітка» стала основним жанром, у якому працював тоді молодий письменник. Загалом це задовольняло його – він з головою поринув у «бадьору» роботу тільки-но заснованої літературної організації «Плуг».

Пізніше вступає до «Гарту» (без виходу з «Плугу»). Потім виходить з «Гарту» та «Плугу», вступає у серпні 1926 року до ВАПЛІТЕ.

У 1924 – 1925 pоках Іван Сенченко публікує ряд творів, у яких відходить від споглядальних схем, намагається глибше осмислити життєвий матеріал. Книжки «Петля», «Інженери», «Оповідання» (1925) завершували початковий період творчості письменника. У його творах з'являється пластичність у розробці сюжету, забарвленість розповіді ліричною тональністю.

Його ранні твори були сповнені пошуків та експериментів, але справжнє покликання письменник знайшов у реалістичному зображенні життя. До найвідоміших етапів його творчості належать «Дубівські повісті» – цикл творів про життя рідного села Червоні Яри (Наталівка) та глибоке дослідження змін у психології селянства.

Щоб правдиво відтворити буття робітничого колективу засобами художньої літератури, проникнути у внутрішній світ робочої людини, Сенченко йшов працювати на заводи, шахти. Працюючи на Харківському велозаводі, він став навіть токарем.

Твори київського циклу роблять Сенченка одним із найкращих «урбаністів» у тому сенсі, що він майстерно описував життя київських околиць (зокрема Солом’янки), побут робітників та міської інтелігенції.

Іван Сенченко не обмежувався лише сучасністю. Його історична повість «Напередодні» присвячена подіям часів Хмельниччини, де автор намагався відійти від шаблонів і показати живу історію через людські характери.

Окреме місце посідають його твори для дітей. Хрестоматійним став «Діалог про траву», який вчить малечу бачити красу в буденних речах. Сенченко мав рідкісний дар – писати просто про складне.

Не можна оминути й величезний внесок Івана Юхимовича у культуру перекладу. А ще він був справжнім «мовним гурманом», ретельно збирав народні вислови, шліфував кожне речення, за що колеги-письменники називали його «архіваріусом народного слова». Народившись у селі, він крізь усе життя проніс любов до рідного краю. Його проза – це не просто література, це етнографічне та психологічне джерело, яке допомагає зрозуміти українську душу в умовах буремного XX століття.

Іван Сенченко прожив скромне літературне життя. Його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних. Тим часом спадщина письменника багата й різноманітна і цінна неповторними творами про життя селян України, про життя робітництва, про її чудову природу, про її людей – простих трудівників, яких дуже любив і поважав письменник.