Феномен В’ячеслава Медвідя: від бібліотечних спецсховищ до Шевченківської премії

22 лютого святкує 75-річний ювілей В'ячеслав Медвідь — один із найвидатніших сучасних українських прозаїків та есеїстів. Завдяки своїй складній і яскравій прозі, яку критики часто називають «потоком свідомості», він здобув визнання не лише в Україні, а й за кордоном.

Народився майбутній письменник у селі Кодня на Житомирщині. Його справжнє прізвище — Медвєдєв, яке він згодом українізував. Цей жест символізував глибоке занурення в українську культуру та свідоме прагнення до національної ідентичності.

Талант до письменства хлопець успадкував від матері. Він безмежно її любив, тому втрата найріднішої людини стала найбільшим болем у його житті. Письменник згадує: коли мама лежала в лікарні, вийшла друком його друга книжка прози. Він привіз її та поклав мамі під подушку, але прочитати її вона так і не встигла.

Закінчивши школу зі срібною медаллю, В'ячеслав поїхав до столиці складати іспити на філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Проте балів для вступу забракло, і він обрав бібліотечний факультет Київського державного інституту культури ім. О. Корнійчука (нині — КНУКіМ).

Цікаво, що під час навчання юнак не виявляв особливих творчих поривань, хоча ще школярем друкував вірші, нариси та етюди в районній газеті, маючи славу «шкільного поета». В’ячеслав, який марив журналістикою чи філологією, опинився серед тих, хто опановував незвичну, але надзвичайно цікаву та глибоку науку — бібліотекознавство та бібліографію.

Він ніколи не шкодував про такий поворот долі. Філологічні навички закладалися ще змалечку через читання української класики, якої не бракувало в сільській бібліотеці, що й сформувало його витончене відчуття мови. А можливість чи не щодня працювати в Академічній бібліотеці (нині — Національна бібліотека України ім. В. Вернадського) дозволила йому протягом чотирьох років ретельно досліджувати літературний процес 20–30-х років ХХ століття.

Як свідчить сам автор, йому надзвичайно допомогло вміння користуватися каталогами. Оскільки більшість видань того періоду перебували у «спецсховищах» під забороною, В’ячеслав замовляв стоси тогочасної періодики, що була у вільному доступі. Саме там він вичитував твори «розстріляного відродження»: Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Євгена Плужника, Тодося Осьмачки.

Це дало йому колосальну перевагу. У 90-х роках, уже будучи відомим літератором після служби в армії та роботи у Закарпатській обласній бібліотеці для дітей, в обласному бібколекторі Київкниготоргу, в провідних бібліотеках Києва, Медвідь «по-ведмежому» поблажливо дивився на колег, які лише тоді починали відкривати для себе заборонені імена. Завдяки бібліотечній освіті він випередив суспільні культурні прозріння на кілька десятиліть.

В’ячеслав Медвідь — автор книжок «Розмова» (1981), «Заманка» (1984), романів «Таємне сватання» (1987), «Збирачі каміння» (1989), «Льох» (2000), «Лови» (2005), а також численних щоденників та есеїв.

У 2003 році В'ячеслав Медвідь отримав одну з найвищих нагород в українській літературі — Національну премію України імені Тараса Шевченка за роман «Кров по соломі» (2001). Це визнання стало не лише кульмінацією його кар'єри, але й підкреслило важливість його творчості для розвитку української літератури.

Цим романом він продемонстрував справжню письменницьку самопожертву. Не кожен зважиться на таку граничну відвертість у зображенні батьків, родичів та самого себе. Проте саме ця безкомпромісність гарантує читачеві «справжність» людських доль. Хоча герої творів Медвідя не покидають меж рідної Кодні, вони втілюють ментальність усієї України.

Запрошуємо вас відкрити для себе цей роман, який є у фонді бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ. Читати Медвідя — це ніби занурюватися у глибокий транс. Автор використовує діалектизми та складні синтаксичні конструкції, щоб передати саму «фактуру» української душі. Він переконаний: «Якщо ж література відмовляється від таких простих і патріархальних понять, як людська душа, людська доля, — одразу програє. Адже все це залишається вічним і актуальним. І люди потребують проникнення у власну душу, а не лише в інстинкти».

Щиро вітаючи В’ячеслава Григоровича з ювілеєм, бажаємо йому міцного здоров’я, душевного спокою та невичерпної енергії. Нехай Ваше слово залишається цілющим джерелом мудрості для багатьох поколінь українців!