Свічка пам’яті горить сльозами

На вечорі-реквіємі «Свічка пам’яті горить сльозами» користувачі бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ вшанували пам’ять жертв Голодомору 1932 – 1933 років, пам’ять загиблих не просто від голоду внаслідок неврожаю, природного лиха, а жертв цілеспрямованого сталінського геноциду українців.

Майже шість десятиліть про Голодомор не згадували, в підручниках з історії плутано мовилося про неврожай, бо над правдою про страшну трагедію тяжів «культ мовчання». Тому важливо щоб ті, хто чинив злочини проти людства були засуджені, а жертви – справедливо пошановані. Інакше непокаране зло повертатиметься знову і знову.

Українські поети і прозаїки стали першими літописцями Голодомору. Але твори, написані «за гарячими слідами» Голодомору, переважно лишалися в записниках, згодом – у закритих архівах.

Художня правда про Голодомор почасти замінила історію, котра писалася і переписувалася. Але й література про Голодомор не стала надбанням широкого загалу – ні та, що створена в 30-ті роки, ні та, що з’являлася пізніше – аж до кінця минулого століття.

На заході говорили про найпримітніше з поетичного і прозового відтворення Голодомору, саме про ті книги, що є у фонді бібліотеки і з якими можуть познайомитись користувачі.

Улас Самчук правду про Голодомор написав в романі «Марія» ще в 1933 році, а вийшла вперше в Україні ця книга тільки в 1991 році. З перших сторінок роману постає навіть трохи ідилічний опис життя і побуту українських селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. Трагедійного звучання твір набуває поступово, а останні розділи роману справляють моторошне враження. Особиста трагедія головної героїні Марії, жінки-матері стала трагедією всієї України.

Правдиве свідчення перед людьми і Богом про те, що чинилось в Україні тридцять третього є роман «Жовтий князь» Василя Барки, який пережив усі жахіття страшного голоду на Кубані та у брата на Полтавщині. Він 25 років збирав свідчення очевидців Голодомору, а писав його, переживаючи моторошне відчуття голоду, напівголодне існування в Нью-Йорку. Про створення роману автор говорить: «Там у мене було більше плачів, ніж писанини. Я дотримувався правила нічого не вигадувати…».

Говорили про твори Анатолія Дімарова, які пронизані гіркою життєвою правдою про життя українських людей під час голоду і колективізації. Але цензура постійно препарувала ці твори, викидаючи сотні сторінок, обриваючи цілі сюжетні лінії. І тільки зараз ми можемо читати його повісті «Самосуд», «Тридцяті…(Притча про хліб)» та нову редакцію роману «І будуть люди».

Чорні крила Голодомору обіймали багаті чорноземи України, змусивши одних помирати страшною голодною смертю, інших – з потьмареним розумом – піддатись жорстоким канібальським звичаям. Про те написано чи не в кожному творі. Про це і поезія Павла Тичини «Загупало в двері прикладом…», яку не можна слухати без зрадливої сльози.

Такі твори треба читати. Їх неможливо переповісти. Енергетика болю, що міститься в них, є тими цілющими ліками слів, які виліковують душі від байдужості, безпам’ятства і забуття.

Під час хвилини мовчання присутні схилили голови перед тими, хто помер, і перед тими, хто вижив, переживши страшні випробування голодом.