Павло Грабовський понад усе підносив ідею служіння рідному народові

11 вересня виповнюється 160 років від дня народження українського поета, публіциста, перекладача Павла Арсеновича Грабовського.

Він народився у селі Пушкарне на Харківщині в бідній сім’ї паламаря (нині це Сумська область, Краснопільський район).

Вчився в Охтирській бурсі (1874–1879) та Харківській духовній семінарії, де самотужки ґрунтовно знайомився з художньою класикою, таємно виявляв велике зацікавлення політичною літературою, тягнувся до обговорення актуальних суспільних проблем.

У 3-му класі виключений за належність до харківської групи революційної народницької організації «Чорний переділ», заарештований і висланий у рідне село під нагляд поліції.

У листопаді 1885 року Грабовського беруть на військову службу. Місце дислокації піхотного полку (м. Валки поблизу Харкова) давало йому можливість не втрачати зв’язків із підпільною народницькою організацією. Проте, невдовзі як покара за виступ проти армійського начальства його чекало переведення до Туркестанського військового округу. Саме тоді жандармерії вдалося розкрити його участь в розповсюдженні відозв народників. В Оренбурзі Грабовського заарештовують, повертають до Харкова й ув’язнюють. На початку 1886 року він був засуджений на п’ятирічне заслання до Сибіру.

За участь у складанні і поширенні відомого протесту-відозви політв’язнів «Заява російському уряду» (1889) знову заарештований, провів 3 роки в Іркутській губернській в’язниці.

Там розпочинає активну літературну діяльність. Надсилає вірші у галицькі часописи, де друкуються його статті, нариси. Займається перекладами. Перебував у засланні у Вілюйську (з 1893-го), Якутську (з 1896-го), Тобольську (з 1899-го).

В умовах заборони української мови дбав про її існування, зміцнення й розповсюдження. Постійно підтримував зв’язок з Україною, листувався з Іваном Франком, Борисом Грінченком.

Оригінальні поетичні твори Грабовського є його найвагомішим внеском в українську літературу. Проте, ними не обмежувалась діяльна участь поета в літературному процесі 1890-х рр. У галицьких виданнях друкувалися ліричні збірки «Пролісок» (1894), «З півночі» (1896), «Кобза» (1898) та збірки перекладів «Твори Івана Сурика» (1894), «З чужого поля» (1895), «Доля» (1897), нариси, статті, нотатки, поетичні переклади.

Статті Грабовського стосувалися різноманітних проблем тогочасного громадського і культурного життя в Україні, Сибіру та Галичині («Лист до молоді української», «Коротенькі вістки з Сибірі», «Дещо в справі жіночих типів», «Дещо до свідомості громадської», «Дещо про освіту на Україні», «Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини» та інші).

Незадовго до смерті, в автобіографії писав: «Горем та злиднями почалося моє життя, горем та злиднями закінчиться. Але не треба мені ніяких задоволень і ласощів дали б тільки можливість працювати на користь рідного краю, присвятити йому ті слабкі сили, які ще залишилися в моєму пораненому і понівеченому тілі. Не дають і не дадуть…».

І повернутися до рідної України Грабовському не судилося. На чужині провів 20 років із 38. Помер 12 грудня (29 листопада) 1902-го у Тобольську від туберкульозу. Похований на Завальному кладовищі за заповітом поруч із декабристами.