Художниця-монументалістка Алла Горська – душа руху шістдесятників

Мистецький альманах «Її жар-птиці досі летять…», який був проведений для користувачів бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ, присвятили одній із найяскравіших українських художниць, шестидесятниці, дисидентці, активістці та правозахисниці Аллі Горській.

Тільки після здобуття незалежності відродили пам'ять про цю талановиту, щиру українку. 

У березні 2024 року в Українському домі у Києві проходила перша масштабна їй присвячена виставка «Алла Горська. Боривітер».

Аллу Горську підло вбили, знищили майже всі її роботи, як «ідейно ворожі», а агенти КДБ постійно слідкували за тими, хто відвідував її могилу, бо радянська влада боялася і ненавиділа її навіть мертву.

Висока, з гривою хвилястого волосся, зухвало одягнена, з макіяжем, дуже голосна і життєрадісна. Всі, хто її знав, розповідали про її незалежний характер, відкриту та веселу вдачу. Аллочка... Так її називали друзі. Висока душею людина, вона була визнаним лідером шістдесятництва, «душею компанії».

Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті. Її батько Олександр Горський був відомим радянським кінодіячем, який в різні часи очолював Ленфільм, Ялтинську, Київську й Одеську кіностудії, театр-студію кіноактора на кіностудії імені Олександра Довженка. Мати працювала костюмером на кіностудії. До Києва родина Горських переїхала наприкінці 1943 року.

Із 1946 року Алла Горська вчилася в Київській художній середній школі, закінчила її на відмінно, а потім вступила на живописний факультет Київського художнього інституту. Там вона зустріла свою долю. Його звали Віктор Зарецький, майбутній видатний художник. Роботи дівчини одразу потрапили на всесоюзні виставки, її чекала блискуча кар’єра «радянського художника». Але Аллу захопила українська стихія.

Вже в дорослому віці вона вивчила українську мову, дух боротьби за українські ідеали став провідним у її житті. У 1961 – 1965 роках разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та іншими «шістдесятниками» стала однією з організаторок і активною членкинею Клубу творчої молоді «Сучасник», який став центром українського національного життя у Києві. Його мета – продемонструвати критикам СРСР, що в країні є неформальні організації, які не контролюються комуністичною партією. Там проводили дискусії, мистецькі вечори і виставки, копіювали заборонені книжки. У вільному спілкуванні молодих митців народився стиль Алли Горської, який не вписувався в рамки панівного «соціалістичного реалізму». В її портфоліо є монументальні, мальовані та графічні твори. Роботи виконані в традиціях київської академічної школи народного мистецтва, українського авангарду та бойчукізму.

Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком у 1962-му відкрила місця поховання розстріляних в НКВС у Биківні, на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, про що вони заявили в Київську міськраду та почали збирати інформацію. Натомість агентура КДБ почала збирати про них інформацію та стежити за ними.

Горську неодноразово викликали в КДБ на допити та на «профілактичні розмови» з попередженнями й погрозами, її квартира на Терещенківській, де часто збиралися дисиденти, була під пильним наглядом. Особливо це посилилося тоді, коли вона гостро відгукнулася на серію арештів української інтелігенції в 1965 році, надіславши протест на ім’я прокурора. Матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними, їздила на судові процеси, організовувала збори коштів на допомогу сім'ям засуджених, організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів. У квітні 1968 року поставила свій підпис під відомим листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР з приводу незаконних арештів і закритих судів над дисидентами. За це Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників України.

28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до Василькова, де жив її свекор Іван Зарецький, забрати родинну реліквію – швейну машинку «Зінгер». 2 грудня її тіло знайшли в льосі хати із розтрощеною молотком головою. За день до цього у Фастові на залізничній колії виявили тіло Івана Зарецького з відрізаною головою. Слідство зупинилося на версії, що Горську вбив свекор «на ґрунті глибокої особистої неприязні» і закрило справу «у зв’язку зі смертю підозрюваного».

Аллу Горську не дали поховати в центрі Києва, тож її останнім притулком стало приміське кладовище. Друзі прийшли на похорон з прищепленими до верхнього одягу кетягами червоної калини як символом невинно пролитої крові. Похорон перетворився на мітинг проти комуністичної влади. Біля могили художниці з промовою виступили Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко. Невдовзі всі вони були заарештовані.

Згадуючи і вшановуючи видатну українку, присутні переглянули фільм «Усім нам смерть судилася зарання...». Його назвою став рядок з вірша Василя Стуса «Ярій, душе, ярій, а не ридай», який він присвятив Аллі Горській та почитав на могилі.