26 лютого виповниться 220 років з дня народження Віктора Гюго. Творчість цього письменника є надбанням не тільки французької, але і всієї світової літератури. Жанрове різноманіття спадщини вождя французького романтизму вражаюче багатогранне: він великий поет, прозаїк, драматург, до того ж літературний критик і бойовий, темпераментний публіцист.
Хист до поезії у Гюго пробуджується рано. Ще підлітком він починає писати, його
оди та поеми відзначаються на конкурсах Тулузької академії, а згодом і
королівським урядом.
Твори Гюго, будь-якого жанру, вирізняються чіткою громадською позицією, бо
він був не тільки великим письменником, а й активним громадсько-політичним
діячем, який прагнув впливати на хід подій, невтомно боровся проти політичної
реакції, суспільного зла й несправедливості.
Не дивно, що смерть письменника була сприйнята французькою громадськістю як
національна трагедія, а його похорон перетворився на грандіозну, справді всенародну
маніфестацію, в якій взяли участь тисячі людей.
Працівники бібліотеки-філіалу №7 підготували матеріал про один із
найзнаменитіших романів Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері».
За християнськими віруваннями, Богоматір віддала свого сина на муки, щоб
врятувати людство. Собор на її честь — це дань її безмежній любові до людей, а
також це – символ духовного життя французького народу, збудований руками сотень
невідомих майстрів, вираз народної душі.
У першій пол. XIX ст. у Франції розрослася ціла кампанія знищення архітектурних пам'яток. І хоча Собор Паризької Богоматері – ціла епоха в історії Франції, його стометрову споруду, яка створювалася народом століттями, неодноразово намагалися знищити. Тому Віктор Гюго своїм твором виступив на захист споруди епохи Середньовіччя.
Соборні мури витримали хвилі людської люті, за свій вік вони вдосталь
побачили крові, страждань, людських сліз, тому в романі Собор Паризької Богоматері — це не тільки простір, де відбуваються події роману, а рівноправний
герой роману.
Поштовхом до написання твору стало слово ANARKH («фатум», «доля»), яке
автор побачив одного разу на Соборі. Гюго шукав дещо вічне, у чому всі епохи
об'єднані. Так, на перший план виступив образ Собору Паризької Богоматері, який
у романі не був осереддям релігійної віри, а став місцем життєвих пристрастей.
Образ Собору – «величезна кам'яна симфонія», «душа народу», кам'яна книга його
світобачення. Собор дав притулок народним героям, з ним тісно пов'язана їхня
доля.
Без Собору неможливо уявити Квазімодо – «душу собору», одну з його химер,
яка ожила. Ця дивна істота, «людина-дзвін», стала невід'ємною частиною цієї
споруди. Він знайшов у соборі повноту сприйняття світу. Пов'язаний із собором і
Клод Фролло. Він – тлумач таємничого фасаду, прихованого змісту легенди Собору.
Для Клода Фролло - неминуча помста за жорстокість, за зло. Для Есмеральди і її
матері собор «злий», для Гренгуара, який двічі втік від смерті, - «щасливий».
Собор живе своїм таємничим життям, приваблює одних багатством, інших мудрістю,
красою, беззахисних – останньою надією врятуватися.
Віктор Гюго зображує світ, в якому люди одержимі пристрастями, світ, в
якому добро існує поряд зі злом і ніхто не хоче помічати прекрасне.
Добро і зло настільки переплетені, що люди не бачать між ними різниці. У світі відбувається постійна боротьба між добром і злом. І добро, яке виявляється слабким, приречене на знищення, а добро, що набирає сили, перетворюється на зло. Німим свідком усього, що відбувається, є Собор.
Немає коментарів:
Дописати коментар