Голокост: Читати – означає пам’ятати

Огляд літератури

Є трагедії, про які важко говорити, але про які неможливо мовчати. Голокост – це не просто сторінки історії, це мільйони обірваних життів, доль та нездійснених мрій, це трагедія XX століття, що забрала життя мільйонів євреїв і залишила глибокі рани в історії людства.

Пам’ять – це наша зброя проти байдужості. Книги про Голокост – це більше ніж документи чи спогади. Це голоси тих, хто вижив. Це спроба зрозуміти неможливе й зберегти пам’ять про жертв нацистського терору. Саме через слово ми можемо відчути біль минулого та винести уроки для майбутнього. Читання цих текстів – це акт солідарності та спроба осягнути як низько може впасти цивілізація, коли ненависть стає державною ідеологією, а байдужість – нормою.

Література про Голокост варіюється від сухих документальних звітів до пронизливих щоденників та художніх творів, написаних тими, хто пройшов крізь пекло гетто й таборів смерті.

Працівники бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ пропонують огляд літератури, який допоможе зорієнтуватися в розмаїтті творів – зарубіжних та українських, щоб кожен міг знайти свій шлях до розуміння цієї трагедії.

Дебютний роман австралійської письменниці Гізер Морріс «Татуювальник з Аушвіцу» написано на основі реальних подій.

У 1942 році у концентраційному таборі «Аушвіц» зустріли одне одного Лалі Соколов та Гіта Фурман. У неї стерлося татуювання з порядковим номером, він мав набити новий… Це було кохання з першого погляду. Молодим людям судилося пережити страшні випробування, розлуку й омріяне возз’єднання, яке переросло у 56 років щасливого подружнього життя.

Цим людям вдалося все пережити і вижити, бо вони мали надію, кохали всупереч усьому. Лалі дав собі обітницю – вижити й побачити, як винні заплатять. І все його подальше життя проходило під девізом: «Якщо ти прокинувся вранці, це – гарний день».

Коли Гіта померла, Лалі внаважився розповісти Гізер Морріс найпотаємніші подробиці їхнього життя в концтаборі, «щоб такого більше не трапилось», як він сказав.

Іспанський письменник і журналіст Антоніо Ітурбе створив зворушливий роман «Бібліотекарка із Аушвіцу», також заснований на реальних подіях.

Блок №31 у Аушвіці став місцем, де німці дозволили навчати єврейських дітей, став тим куточком надії, який дозволяє трішки помріяти про можливість світлого майбутнього. І якщо в мирному житті діти до книг бралися неохоче, то в блоці – книги для них як священний грааль.

Головна героїня книги – Діта Адлерова, чотирнадцятирічна дівчина, в умовах постійного страху та болю отримує завдання – охороняти таємну бібліотеку, що складається лише з кількох пошарпаних книжок. Книжки у цьому темному і страшному місці підлягали найсуворішій забороні, а за володіння ними виносили смертний вирок. Упродовж історії людства всі диктатори, тирани, пригноблювачі люто переслідували книжки, вважали їх небезпечними, адже заохочують думати.

Книга розкриває життя в’язнів концтабору, їхню боротьбу за виживання та спосіб зберегти людяність у нелюдських умовах. Попри жахи навколо, Діта наважується ризикувати власним життям, аби зберегти книги – символ надії та свободи.

Британська соціологиня, історикиня, колекціонерка вінтажного одягу та письменниця Люсі Адлінґтон в книзі «Кравчині Аушвіцу» зібрала історії 25 жінок, які працювали у створеному нацистами ательє в одному з найвідоміших концтаборів світу.

Це ательє заснувала Гедвіґа Гьосс, кравчині працювали під пильним наглядом дружин офіцерів СС, створюючи вбрання для світських заходів у Берліні. Водночас вони знаходили у своїй роботі надію, підтримували одна одну й навіть брали участь у таємному спротиві, сподівалися, що ця робота врятує їх від газових камер.

Авторка спирається на різноманітні джерела, включно з інтерв'ю з останньою вцілілою швачкою, щоб простежити долі цих відважних жінок.

Роман «Хлопчик, який пішов за батьком в Аушвіц» англійський письменник, біограф, історик Джеремі Дронфілд створив на основі реального щоденника Густава Кляйнмана, ретельних архівних досліджень й інтерв'ю з його молодшим сином Куртом, якого в одинадцять років відправили до США, щоб уникнути війни. Старший син Фріц разом із батьком потрапили у руки гестапо, а згодом у концентраційний табір Бухенвальду.

Згодом Густав дізнається, що його відправляють до Аушвіца, а для Фріца відпустити батька – немислимо. Відчайдушно прагнучи бути разом, юнак робить божевільний вибір – наполягає на тому, що теж повинен піти. Для нацистів це рішення дається з легкістю, адже один табір смерті не відрізняється від іншого.

Україна – один із центрів трагічної історії Голокосту. Саме на нашій землі відбулися одні з наймасштабніших розстрілів цивільного населення, зокрема в Бабиному Яру. Тому важливо, щоб книги про Голокост українською були доступні не лише дослідникам, а й широкому колу читачів.

Роман-хроніка «Хрещатий Яр» написаний Докією Гуменною – жінкою, яка перебувала в Києві під час окупації. Це один із перших творів, де трагедія описана «по гарячих слідах». Вона фіксувала деталі побуту, настрої натовпу, чутки та страх. Це був не погляд історика з майбутнього, а погляд свідка, який не знає, чим закінчиться завтрашній день.

Письменниця сміливо (як на той час) порівнює два режими – сталінський і гітлерівський, показуючи, як проста людина опиняється між двома жорнами тоталітаризму.

Герої роману спочатку сподівалася, що прихід німців звільнить Україну від більшовицького терору. Гуменна майстерно показує крах цих ілюзій, бо замість «визволення» кияни отримують новий терор, голод і Бабин Яр. Читаючи роман, можна побачити трагедію Бабиного Яру не через цифри звітів, а через відчуття киянина, який бачить дим над Яром і розуміє, що світ ніколи не буде колишнім.

Оскільки роман був критичним як до нацистів, так і до радянської влади, в СРСР він був суворо заборонений. Авторка вивезла рукопис на еміграцію, і книга була опублікована лише у 1956 році в Нью-Йорку. В Україні вона стала доступною лише після здобуття незалежності.

Події про Бабин Яр згадуються у повiсті Раїси Плотникової «В яру згасаючих зірок», у романах Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» i Лариси Денисенко «Вiдлуння: вiд загиблого дiда до померлого».

У творах Юрія Винничука «Танго смерті» й Тетяни Пахомової «Я, ти i наш мальований i немальований Бог» йдеться про львiвське гетто, а в першому творi ще й про Янiвський табiр.

Мiсцями знищення єврейського населення постають i маловiдомi або не конкретизованi топоси, наприклад, буковинське село Черемошне в повiстi Марії Матiос «Черевички Божої Матерi».

Мiсцем утримання євреїв у романi «Торговиця» Романа Iваничука стає коломийське гетто.

Книги про злочини проти людства в часи Другої світової війни читати буде нелегко. Їх читання – не задоволення, а важка психологічна праця душі. Обираючи їх, ми обираємо пам’ять замість забуття, співчуття замість байдужості, людяність замість жорстокості.