Незвичайно багатосторонній, дужий талант Володимира Винниченка

  Постать Володимира Кириловича Винниченка, на диво складна й суперечлива, завжди привертала до себе пильну увагу, навколо неї точилися постійно суперечки. Наприклад, у нього була цікава ідея (так актуальна зараз) – провести референдум, на якому народи різних країн висловилися б проти війни. А що ще звичайного і незвичного було у житті  письменника, художника, політичного діяча Володимира Винниченка, 140 років від дня народження якого виповнюється 28 липня? Давайте дізнаємось.

Народився Володимир 1880 року в місті Єлисаветграді (нині — Кропивницький). Його батько, Кирило Васильович, замолоду був селянином-наймитом, який переїхав із села до міста.

Ще у народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченню школи його віддали до Єлисаветградської гімназії.

Володимир Винниченко в дитинстві дуже нагадував свого ж таки літературного героя — Федька-халамидника з однойменного оповідання. Він змалку звик чинити наперекір загальноприйнятому, домагатися свого всупереч усіляким обставинам. «Наче біс який сидів у хлопцеві!.. Спокій був його ворогом...» — ця авторська характеристика Федька-халамидника цілком стосується й самого автора. Це підтверджують і спогади матері письменника: «Сусідських дітей тримав трохи... в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий... Надзвичайно любив волю, повітря, рух. Був гордим, збитошним, незалежним у вчинках і рішеннях правдолюбцем».

Національний одяг, українська мова, незалежна поведінка, екстравагантні вчинки стали причиною того, що з першого за знаннями учня він перетворюється на «жахливу дитину». Участь у революційній організації, написання революційної поеми, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом і відрахування з гімназії. Але Володимир продовжував навчатися самостійно і готуватися до матури (атестату зрілості). Згодом екстерном складає іспити в Златопільській гімназії, причому про знання екзаменованого та його манеру триматися переповідали легенди.

В 1900 році Винниченко став студентом юридичного факультету Київського університету. Мине небагато часу – і він дебютує як літератор: журнал «Киевская старина» (1902 р.) надрукував його оповідання «Сила і краса» (згодом відоме під назвою «Краса і сила»), яке принесло авторові справжню славу і він отримав визнання в письменницьких колах.

Його блискучий дебют вітав М. Коцюбинський, а у 1909 році писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка».

Про великий талант В. Винниченка Іван Франко образно сказав: «Раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками. І відкіля ти такий узявся? — хочеться по кожнім оповіданні запитати у добродія Винниченка».

Утім, це був не перший відгук Франка на творчість прозаїка-дебютанта. У своїх літературних оглядах він і раніше прихильно оцінював його оповідання, відзначаючи «незвичайно багатосторонній, дужий талант та знання життя» і порівнюючи молодого Винниченка з Панасом Мирним.

Десь наприкінці 1905 р. велику статтю про прозу Винниченка написала Леся Українка (щоправда, бурхливі події не дали змоги завершити і надрукувати її).

Морально і матеріально підтримував свого «хрещеника» Євген Чикаленко.

Літературна спадщина письменника налічує більше ста оповідань, чотирнадцять романів, двадцять три п'єси.

 Творчість Володимира  Винниченка розпадається на три періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написані із 1902 до наступу реакції після революції 1905 року. До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року. І третій період охоплює твори, які написані в еміграції. Він є автором одного з перших утопічних романів «Сонячна машина» (написаний у 1922—1924 роках), який започаткував новий напрям в українській літературі.

В оповіданнях Винниченко виявив високу майстерність — уміння живо, вільно, захопливо розповідати й яскраво, художньо показувати.

Найкращі твори Винниченка відзначаються великою майстерністю. Імпресіонізм його характерно вирізняється, наприклад, фіксацією дієвих, переважно зорових деталей, а також тонких і, водночас, гостро діючих психологічних рухів-рефлексів. Сюжет, часто банальний і нескладний, Винниченко завжди загострює антитезами, а також несподіваними зовнішніми ефектами, насичуючи свої твори актуальними проблемами.

Його п'єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову й з'являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. На екранах Німеччини з жовтня 1921 року демонструється фільм «Чорна Пантера», співавтором сценарію якого був Винниченко.

Володимир Винниченко — письменник світового рівня, проте в роки радянської влади його було викреслено з української літератури.

Хоча Микита Хрущов неодноразово зізнавався, що великий вплив на його свідомість в юнацькі роки мало оповідання Винниченка «Талісман», а головний герой цього твору, єврей Піня, надихав Хрущова виступити з розвінчанням культу особи Сталіна на ХХ з'їзді КПРС.

Невизнання Винниченка пов’язано з його політичною діяльністю та еміграцією.

З 1901 року Винниченко вступив до Революційної українськоїпартії  (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений із університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправленні революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув'язнення із загрозою довічної каторги, Винниченку, за допомогою товаришів, вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував.

Одразу після Лютневої революції Винниченко повернувся до України й взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом, 15 червня, очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. Виступав супроти мілітаризму, за розпуск збройних сил та створення міліції замість регулярного війська.

Винниченко автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Під тиском військових він 10 червня 1917 року на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді проголосив I Універсал Центральної Ради та 26 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради — Декларацію Генерального секретаріату, якою було проголошено курс Української Центральної Ради на «здійснення суцільної автономії» України.

29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше, ніж через місяць він знову його очолив.

У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до визнаного іншими країнами Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським Український національний союз, хоч організаційну частину до свого арешту провадив Симон Петлюра, використовуючи мережу та фінансові ресурси союзу земств. Винниченко наполягав на державному перевороті, для чого домовився з більшовиками про спільний напад заради відтягнення військ. Після перевороту та позбавлення гетьмана влади Винниченко 13–14 листопада 1918 року став головою Директорії. Незабаром через суперечності з Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

У вересні 1933 р. В. Винниченко написав відкритого листа до Політбюро КП(б)У, у якому звинуватив Сталіна та Постишева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. Цей лист викликав різке заперечення на пленумі ЦК КП(б) 1933 року, і з того часу творчість Володимира Винниченка була піддана гонінням: книжки вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала досліджуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім’я письменника або замовчувалося, або при згадках обливалося брудом і трактувалось не інакше як під тавром «буржуазного націоналіста».

За протест проти голодомору в Україні Винниченка охрестили «старим вовком української контреволюції». Тим часом письменник жив з дружиною у Франції, в маленькому містечку Мужені, неподалік від Канн, у своїй невеличкій садибі, що була названа «Закуток». У великій матеріальній скруті, і в самотності.

У 1941 році про нього згадали німці. Коли вони окупували Францію, то розшукали Винниченка і запропонували йому стати українським прем'єром – главою маріонеткового уряду України. Та Винниченко розумів, що має справу з фашизмом, і відмовився. Його кілька тижнів потримали в концтаборі, але потім відпустили.

Він був не просто вегетаріанцем, а сироїдом, тобто не їв нічого вареного, печеного, смаженого, тільки «натуральну» їжу – яблука, горіхи, моркву тощо. Інші українці з нього кепкували, називали «морквоїдом», а він їм відповідав, що вони – «трупоїди».

В еміграції проповідував гармонію, малював.

Писав Володимир Кирилович переважно пейзажі, як правило, аквареллю, менше – олією. Інколи брався за портрети, але вони, чесно кажучи, виходили поганенькі. Адже професіоналом він не був. Здобував ази живописного мистецтва у рисувальній школі при земському реальному училищі, якою керував випускник Академії мистецтв у Петербурзі Феодосій Козачинський.

Малював переважно французькі краєвиди, найбільше – Мужен, хоча є й українські пейзажі, зроблені з пам'яті.

У Києві, в Музеї літератури можна побачити колекцію картин, яку Володимир Кирилович свого часу переслав із Франції до Сполучених Штатів Америки, де було товариство його прихильників, але виїхати до Америки йому не вдалося. Після його смерті в еміграції 1951 року, родинний архів перевезений до Української вільної академії наук у США. Згідно із заповітом удови Винниченка, архівом розпоряджалась Академія, але за однієї умови: у разі відновлення Незалежності України, архівні матеріали мали повернутись на Батьківщину.

Ці близько ста робіт у 2000 році передали Україні в посольстві у Вашингтоні. А у видавництві «Мистецтво» вийшов великий гарний альбом «Володимир Винниченко – художник».

У 1949 році нова еміграція звертається до Винниченка, як до учасника революційної боротьби за відродження державності і свободи, автора чотирьох Універсалів, першого голови уряду Української народної республіки з пропозицією поділитися своїми думками про колишні перемоги і поразки. Винниченко пише «Заповіт борцям за визволення», в якому осмислює уроки історії. Коли на схилі років Володимир Кирилович звернувся до радянського уряду з проханням дати дозвіл на повернення, щоб хоч померти в Україні, письменникові грубо відмовили.

6 березня 1951 року митець помер, похований на цвинтарі Мужена поблизу Канн у Франції.

Письменник беззаперечно світового масштабу, Винниченко жив і творив для майбутнього, твердо вірив у відродження Української нації.

Іменем Винниченка названо Центральноукраїнський державний педагогічний університет у Кропивницькому. В обласному краєзнавчому музеї зберігається його кабінет, привезений із Франції. І перший у світі пам’ятник Володимиру Винниченку відкрито 18 вересня 2010 року також у його рідному місті.

Кабінетом Міністрів України 28 лютого 2018 р. засновано в числі академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності, які здобувають вищу освіту за освітнім рівнем магістра стипендію імені Володимира Винниченка (Культура і мистецтво).