понеділок, 1 листопада 2021 р.

Дніпрова Чайка – це символ свободи не тільки особистої письменницької, а й усього українського народу

Красивий псевдонім «Дніпрова Чайка» належить українській письменниці, поетесі Людмилі Василевській-Березіній. За однією з версій, літературний псевдонім прилинув з берегів Славути, де пройшло дитинство письменниці, з тієї народної пісні, яку так часто співав її батько, а за іншою – письменниця обрала цей псевдонім за аналогією до легендарної дівчини-чайки з власної однойменної мініатюри. Та, беззаперечно, письменниця його вибрала, виходячи з українознавчого спрямування своїх творів. Дніпрова Чайка – це символ свободи не тільки особистої письменницької, а й усього українського народу, для якого вона писала.

1 листопада виповнюється 160 років від дня її народження. Працівники бібліотеки-філіалу № 7 до цієї дати знайомлять з літературною діячкою, яка писала поезії та реалістичну прозу, але стала відомою в українській літературі саме завдяки своїм оригінальним поезіям у прозі.

Вірші Людмила Березіна писати почала заледве не з дитинства. В 1885 році в одеському альманаху «Нива» були вперше надруковані твори письменниці-початківки: поезії «Вісточка» та «Пісня» й оповідання «Знахарка».

Значним є внесок письменниці в розвиток дитячої літератури – це вірші, оповідання, казки.

Справжнє визнання прийшло до Дніпрової Чайки після публікації «Морських малюнків», завдяки яким вона стала, по суті, першим у вітчизняній літературі письменником-мариністом, ці прозові мініатюри стали справжньою окрасою  української літератури.

По закінченні Одеської гімназії Людмила Березіна розпочала активну педагогічну діяльність. Вона вчителювала на Херсонщині, Одещині та в Бессарабії, була делегатом місцевих з’їздів учителів, виступала зі статтями й рецензіями в педагогічній пресі.

Також письменниця цікавилася фольклором. В 1884 році вона представила на VI Археологічно-етнографічний з'їзд, що відбувся в Одесі, три зошити «Українських народних пісень, що їх співають у Дніпровському уїзді Тавричеської губернії». Її чоловік письменник і громадський діяч Феофан Василевський, і сам переконаний українець, починає дедалі частіше дорікати дружині, що вона «більше переймається фольклором, аніж домашніми справами». Вони розлучаються.

Композитор Микола Лисенко не тільки цінував творчу діяльність Дніпрової Чайки, але і плідно з нею співпрацював. Саме з її голосу Лисенко записав чимало народних пісень. На її вірші він написав романси: «Я вірую в красу», «Хіба тільки рожам цвісти», «Єрихонська рожа» та інші, а на лібрето письменниці створив дитячі опери: «Коза-дереза», «Зима й весна», «Пан Коцький».

Літературна спадщина Дніпрової Чайки невелика за обсягом, але вагома своїм реалістичним змістом, демократичними ідеями. Її творчість була досить високо оцінена сучасниками (наприклад, Павлом Житецьким, Михайлом Коцюбинським, Іваном Франком, Панасом Мирним, Оленою Пчілкою), дехто навіть вважав її чи не конкуренткою Лесі Українки. Краща її частина по праву входить у духовну скарбницю українського народу.

Немає коментарів:

Дописати коментар