субота, 6 листопада 2021 р.

Микола Вінграновський любив людей, слова, а понад усе Україну

7 листопада виповнюється 85 років з дня народження Миколи Степановича Вінграновського (1936 - 2004) – одного із найвизначніших українських поетів і прозаїків ХХ століття (Національна премія України ім. Т. Шевченка (1984), літературна премія «Благовіст», премія Фундації Антоновичів (США)), постановника 14 художніх та документальних фільмів, сценариста, актора (золота медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі за краще виконання чоловічої ролі у кінострічці «Повість полум’яних літ» Олександра Довженка, учнем якого він був).

Микола Вінграновський писав слово «Час» часто з великої літери. А Час подарував йому рідкісний шанс лишитися в літературі чаклуном слова. Його поезію і прозу любили і люблять не тільки ровесники, а й молоді.

Микола Вінграновський у літературі вмів усе. Йому вдавалися дитячі оповідання, великі епічні полотна, кіносценарії... 

Але в усьому він залишався, нсамперед, ліриком. Від шанувальників поетичної музи Миколи Вінграновського часто можна почути, що «його вірші не відпускають, беруть у свій полон, поселяються у твою душу і поселяють тебе у свій світ...».

Справжньою Микола Вінграновський вважав поезію, що не скаламучує людську душу: «Нам слів таких потрібно від поетів, щоб не піднять з душі, як небо не піднять». Цій настанові поет був вірний упродовж життя, перетворивши її на кредо своєї творчості.

В одному з інтерв’ю Микола Вінграновський сказав мовби про інших (а насправді про себе) коротко і крилато: «Режисер, письменник чи філософ, поет… У першу чергу — це енергія. Все на світі — енергія!».

Сказав, бо ж передовсім сам був із енергій — літературної, кінематографічної, філософської нарешті. Його називали то доспівувачем Довженка, то степовим Орфеєм (співцем), то Сварогом (богом-ковалем), то новітнім Григорієм Сковородою, просвітителем-гуманістом, філософом, поетом.

Аби зрозуміти, звідки черпав духовну і мистецьку наснагу Микола Вінграновський, досить згадати його запис у щоденнику, зроблений під час навчання режисерській майстерності у Довженка в Москві: «Я щасливий, — сповідався він на сторінках щоденника. — Але чому мене тягне в рідну кохану Україну? Саме тут я зрозумів, що люблю її понад усе на світі. Україно, моя Україно, хороша ти, поетична моя Україно, спасибі за те, що частинку цієї поезії дала і мені. Я буду завжди з тобою, цілувати буду тебе, плекати, оспівувати»...

Це був не черговий запис про події або почуття, а Заповіт — відвертий, правдивий і довіку не зраджений.

Немає коментарів:

Дописати коментар