Коротке життя Олени Теліги було яскраве і сповнене великих справ

21 липня виповнюється 115-річчя з дня народження славної українки Олени Теліги, чия зірка погасла на кривавому небі війни усього в тридцять чотири роки.

Ім’я української поетеси, публіцистки, громадської і політичної діячки, патріотки виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 році в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь. Також вулицю, що пролягає поруч, назвали її іменем, створили Всеукраїнське жіноче товариство імені О. Теліги, заснували Міжнародну літературно-мистецьку премію, 31 серпня 2009 року встановлено в Київській політехніці коштом викладачів, студентів та випускників університету пам'ятник.

Хоч і залишила вона по собі невеликий творчий спадок, життя її було коротке, але яскраве й сповнене великих справ, а тому й має бути вічним у нашій пам’яті.

Її батько – Іван Шовгенів, родом із околиць степового Слов'янська, мати родом з Поділля, але вони проживали в Санкт-Петербурзі і в родині панувала російська мова. Але батьки ніколи не цуралися свого українського походження і  цей факт мав свій вплив на формування світогляду майбутньої поетки.

Культурне середовище, читання книжок, відвідування театрів спонукало дівчину взятися за перо. Правда, перші спроби були незграбними й про них пізніше Олена говорила лише жартома.

Перед революційними подіями 1917 року інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу до Києва. Він стає професором Київської політехніки. До Києва перебирається Олена й опановує науку в одній із гімназій столиці.

Коли вперше у двадцятому столітті постала Українська держава, Шовгеніви приєднуються до активного українства – Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР), а старший брат Сергій – вояком армії УНР.

Після поразки української державності батько і старший брат змушені податися на еміграцію, але згодом через голод та розруху, матеріальні нестатки та  постійне цькування (на Олені міцно закріпився ярлик «петлюрівки») і мати з донькою та молодшим братом покидають Україну.

Зразу була зустріч з батьком у Польщі, а потім родина перебирається до Чехословаччини, Олена вступає на історико-філологічний факультет Українського Педагогічного інституту ім. М.Драгоманова в Празі.

Цей період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей, саме тут поступово почало кристалізуватися її українське «я».

Не обходилося і без сутичок. Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати».

На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися.

Олена і Михайло Теліги. Краків, 1939 рік

Навчаючись у Празі, Теліга розпочинає свою літературну діяльність. її вірші з'являються на сторінках «Літературно-Наукового Вісника», інших часописів. Оцінюючи її творчий доробок, відомі науковці, дослідники літератури й мистецтва ставлять її в один ряд з Лесею Українкою.

Олена цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), а зустріч у грудні 1939 року з Олегом Ольжичем стало поштовхом, щоб вона стала членом ОУН, влитися в організований український націоналістичний рух.

Вона активно займається працею в Культурній референтурі ОУН, що її очолював Ольжич. На плечі молодої жінки одразу впала важка, але цікава робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі. Складала тексти листівок, відозв, летючок. Мала публічні, але нелегальні виступи перед членством ОУН, яке приходило з України.

Коли революціонери-підпільники вперше побачили Телігу, то поставилися до неї з недовірою, оскільки, на їх думку, така молода і вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак вже після перших її слів вони пройнялися до неї цілковитою довірою, бо скоро розгледіли в ній полум'яну націоналістку, готову не лише словом, а й ділом прислужитися українській революції.

Олена інтенсивно студіює літературу, яка приходила з підрадянської України. Вона інтелектуально, морально і творчо готувала себе до повернення на рідну землю.

У липні 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН Олена Теліга разом з Уласом Самчуком вирушила до України. 22 жовтня вона прибула до Києва, так сповнилася її мрія повернутися до міста своєї юності, столиці України.

О. Теліга з товаришами перед походом до окупованого Києва

Теліга одразу ж береться за організацію літературного життя. Вона стає головою Спілки українських письменників. У Києві починає виходити літературно-мистецький альманах «Літаври» як додаток до газети «Українське Слово», редагований Телігою.

Вперше за довгі роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про державність, з'явилася національна символіка, в церквах українською мовою почала правитися Служба Божа.

Активність ОУН в Києві довго не могла бути поза увагою німецьких властей.

Київ жив в очікуванні репресій. У першій половині грудня було заарештовано деяких співробітників «Українського Слова», тижневик перестав виходити, а згодом було закрито «Літаври».

Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. Натомість вона категорично відмовилася покинути місто, а всі свої зусилля сконцентровує на роботі Спілки українських письменників.

Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у всій її величі – в житті реалізувала свої засади до останнього.

Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників, де вже була засідка гестапо. За годину туди прийшов чоловік - Михайло. Поетку та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого (прийнято вважати 22-ге) у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала О.Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга».

Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб. Кажуть, що один з катів після смерті Теліги казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

Пам'ятник О. Телізі в Бабиному Яру