середа, 19 січня 2022 р.

З вогнем у серці: Павло Усенко

Поета, журналіста Павла Усенка можна вважати нашим земляком, бо народився він в селі Заочіпське, яке спочатку належало до Кобеляцького повіту Полтавської області та згодом його віднесли до Дніпропетровської області.

Виріс він у родині незаможних селян, які мали десятеро дітей і тільки Павлу змогли дати освіту. Хлопець навчався у школі міста Верхньодніпровська, де вперше (у 1916 – 1917 роках) почав писати вірші під впливом творчості Тараса Шевченка.

Одержання освіти сприяло тому, що його було обрано на сільській сходці лектором-бібліотекарем. З цією роботою він справлявся успішно, бо популярність і авторитет цього закладу культури почали зростати. Згодом юнак стає лектором-бібліотекарем у сусідньому селі, а потім інструктором у повітовому відділі народної освіти в Кобеляках.

Павло прагнув зростання свого освітнього рівня, тому відправляється на тримісячні курси соціального виховання, потім – на курси шкільних інструкторів до Полтави.

Захоплення художньою літературою сприяє активізації його творчої діяльності. Під час перебування в Лохвиці на посаді секретаря одного з повітових комітетів на сторінках газети «Вісті» друкується перший вірш Усенка, а згодом і решта. Його поезія була злободенною, політично гострою, через що подобалася, особливо молоді.

Згодом Павло працює в газеті «Червоний юнак» та входить до полтавської філії «Плуга» (спілка селянських письменників в Україні). Він продовжує друкуватися, виступати з читаннями поезій на літературних вечорах і диспутах, пише нариси й оповідання, що побачили світ у 1923 році.

Газета перетворилася на республіканський молодіжний орган і Усенко переїздить до тодішньої столиці.

Він влився в ряди харківських літераторів-«плужан», це стало початком його літературних звершень, вийшла його перша книжка – «КСМ», присвячена подіям громадянської війни.

А потім цілих дев’ять років поет не видавався. Хоча наприкінці 1926-го очолив літературну організацію «Молодняк», на основі якої створили однойменний журнал, де Павло став головним редактором.

У 30-х роках Усенко разом із сім’єю переїжджає до Києва. Народження сина та двох доньок знову надихають його на творчі звершення. Павло Матвійович багато подорожує Україною, читаючи вірші, проводячи лекції, знайомлячись з молодими талантами.

У званні майора з посвідченням військового кореспондента поет пройшов всю війну. Коли він був вільним від кореспондентської роботи, то писав вірші. Тоді виходять його нові збірки – «За Україну», «Клянись!» та «З вогнищ боротьби», а в 1947-му – «Сини».

Здоров’я на війні було підірване, однак, до останньої хвилини він не сидів на місці. Павло Матвійович відвідував з’їзди письменників України, подорожував, надихав на творчість інших, видав збірку «Листя і роздуми».

У 1967 році навіть став лауреатом літературної премії імені Миколи Островського. Пам’ятав усіх приятелів, з ким починав, постійно надсилав їм листівки, подарунки. Саме тому смерть поета зачепила багатьох. Деякі з них навіть присвятили йому твори.

«Під лівим крилом у нього билося чесне і чисте серце, в якому співала Україна», – так про поета сказав Борис Олійник.

Цей допис створили працівники бібліотеки-філіалу №7 до 120-річчя з дня народження Павла Усенка, який залишив неабиякий літературний спадок, вартий уваги і сучасного читача.

Немає коментарів:

Дописати коментар