Поета, журналіста Павла Усенка можна вважати нашим земляком, бо народився він в селі Заочіпське, яке спочатку належало до Кобеляцького повіту Полтавської області та згодом його віднесли до Дніпропетровської області.
Виріс він у родині
незаможних селян, які мали десятеро дітей і тільки Павлу змогли дати освіту.
Хлопець навчався у школі міста Верхньодніпровська, де вперше (у 1916 – 1917
роках) почав писати вірші під впливом творчості Тараса Шевченка.
Одержання освіти
сприяло тому, що його було обрано на сільській сходці лектором-бібліотекарем. З
цією роботою він справлявся успішно, бо популярність і авторитет цього закладу
культури почали зростати. Згодом юнак стає лектором-бібліотекарем у сусідньому
селі, а потім інструктором у повітовому відділі народної освіти в Кобеляках.
Павло прагнув зростання
свого освітнього рівня, тому відправляється на тримісячні курси соціального
виховання, потім – на курси шкільних інструкторів до Полтави.
Захоплення художньою
літературою сприяє активізації його творчої діяльності. Під час перебування в
Лохвиці на посаді секретаря одного з повітових комітетів на сторінках газети
«Вісті» друкується перший вірш Усенка, а згодом і решта. Його поезія була
злободенною, політично гострою, через що подобалася, особливо молоді.
Згодом Павло працює в
газеті «Червоний юнак» та входить до полтавської філії «Плуга» (спілка селянських
письменників в Україні). Він продовжує друкуватися, виступати з читаннями
поезій на літературних вечорах і диспутах, пише нариси й оповідання, що
побачили світ у 1923 році.
Газета перетворилася на
республіканський молодіжний орган і Усенко переїздить до тодішньої столиці.
Він влився в ряди
харківських літераторів-«плужан», це стало початком його літературних звершень,
вийшла його перша книжка – «КСМ», присвячена подіям громадянської війни.
А потім цілих дев’ять
років поет не видавався. Хоча наприкінці 1926-го очолив літературну організацію
«Молодняк», на основі якої створили однойменний журнал, де Павло став головним
редактором.
У 30-х роках Усенко
разом із сім’єю переїжджає до Києва. Народження сина та двох доньок знову
надихають його на творчі звершення. Павло Матвійович багато подорожує Україною,
читаючи вірші, проводячи лекції, знайомлячись з молодими талантами.
У званні майора з
посвідченням військового кореспондента поет пройшов всю війну. Коли він був
вільним від кореспондентської роботи, то писав вірші. Тоді виходять його нові
збірки – «За Україну», «Клянись!» та «З вогнищ боротьби», а в 1947-му – «Сини».
Здоров’я на війні було підірване, однак, до останньої хвилини він не сидів на місці. Павло Матвійович відвідував з’їзди письменників України, подорожував, надихав на творчість інших, видав збірку «Листя і роздуми».
У 1967 році навіть став
лауреатом літературної премії імені Миколи Островського. Пам’ятав усіх
приятелів, з ким починав, постійно надсилав їм листівки, подарунки. Саме тому
смерть поета зачепила багатьох. Деякі з них навіть присвятили йому твори.
«Під лівим крилом у
нього билося чесне і чисте серце, в якому співала Україна», – так про поета
сказав Борис Олійник.
Цей допис створили працівники бібліотеки-філіалу №7 до 120-річчя з дня народження Павла Усенка, який залишив неабиякий літературний спадок, вартий уваги і сучасного читача.
Немає коментарів:
Дописати коментар