Письменництво – це домівка для душі Степана Процюка

Сучасний український письменник, прозаїк та есеїст Степан Васильович Процюк 13 серпня зустрічає 60-річний ювілей.

Він народився в селі Кути Бродівського району Львівської області в сім’ї вчителів, згодом родина переїхала до Івано-Франківської області. Мама була вчителькою молодших класів. Батько мав вищу філологічну освіту, але в кінці 50-х років потрапив на кілька років у мордовські табори. Після того його педагогічна праця була назавжди перервана. Потім йому довелося навіть працювати ледь не лісорубом у віддалених гірських селах Івано-Франківщини, щоб бути подалі від всесильного КДБ.

Степан Процюк також здобув педагогічну освіту в Івано-Франківському педінституті та після закінчення вузу кілька років пропрацював у школах на Черкащині, Івано-Франківщині. Потім закінчив аспірантуру Інституту літератури НАН України, кандидат філологічних наук, викладав сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська.

Степана Процюка з головою поглинуло письменництво. «Письменництво – це домівка для моєї душі. Це притулок від скорботи світу. Це той світ, який витворений мною і до якого я насправді маю безліч емоцій: претензій і замилування, застережень і сентиментів», – зізнається Степан Процюк. А ще він згадує: «У два з половиною роки я, ще не вміючи читати, знав напам’ять сорок імен та прізвищ українських письменників з антології поезії XIX – початку XX століття, укладеної Максимом Рильським. Напевно, це був певний знак долі, що я буду причетним до літератури».

І дійсно, він став не тільки причетним, але й досить плідним українським письменником, який написав понад 30 книг. Він 7-разовий лауреат премії журналу «Кур'єр Кривбасу» (1998 – 2003), премії «Благовіст» (2000), міської літературної премії ім. І. Франка (2002), обласної літературної премії ім. В. Стефаника.

Літературна біографія Степана Процюка розпочалася 1991 року з літгурту «Нова деґенерація», куди він входив разом із Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком. Тоді він писав вірші, які друкувались у збірках. Згодом став писати тільки прозу й есеїстику. 17 січня 1995 року Степан Процюк став членом Національної спілки письменників України, член Українського ПЕН.

Зараз Степан Процюк працює в різних жанрах: проза, есеїстика, література для підлітків. В своїх творах він робить глибоке дослідження української історії та сучасності, майстерно поєднуючи історичні факти з художнім вимислом, створюючи живі та багатогранні образи.

Один з перших і найвідоміших романів Процюка «Інфекція» досліджує проблеми сучасного суспільства. 

Роман «Травам не можна помирати» присвячений подіям 70-х років XX століття в Україні. Він досліджує життя інтелігенції того часу та їхні спроби зберегти свою ідентичність в умовах тоталітаризму. 

Роман «Пальці поміж піском» розповідає про життя українського села в період сталінізму.

 Роман «Десятий рядок» охоплює період з 30-х по 70-ті роки XX століття і розповідає про життя кількох поколінь однієї родини.

Роман «Під крилами великої Матері. Ментальний майдан» – суспільно-історичний і торкається подій Євромайдану.

Степан Процюк тонко відчуває і аналізує душі письменників, кожний такий його твір – майстерно видобутий сучасником концентрат найважливішого, найцікавішого із життя класиків.

Так, історичний роман «Руки і сльози» про Івана Франка, а ще один історичний роман «Місяцю, місяцю» присвячений життю Григора Тютюнника.

У видавництві «Академія» в серії «Автографи часу» вийшла трилогія психографій Степана Процюка – «Маски опадають повільно», «Троянда ритуального болю» та «Чорне яблуко», де автором подається абсолютно оригінальне, психоаналітичне потрактування біографій та творчості таких українських письменників, як Володимир Винниченко, Василь Стефаник та Архип Тесленко. Ці твори користуються популярністю у користувачів бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ.

Автор присвятив їм більше чотирьох років свого життя, коли самовіддано і відречено писав ці книги, живучи всіма нюансами біографій головних героїв. Він згадує такі цікаві факти: «Мені снився Винниченко перед завершенням роману «Маски опадають повільно». Був у темно-синьому костюмі, того віку, що у мене тепер; звідкись я це знав. Він перелистав альбом (тобто мій рукопис, що у сні перевтілився у паперову версію) і доволі приязно махнув рукою, досить, мовляв. Наступного ранку я поклав крапку у написанні роману.

Також перед початком написання роману про Стефаника у мене були дивні, але світлі, відчуття сторонньої присутності у моїй кімнаті – і дозвіл, наче помах ангельського крила. Ці стани я насправді пережив, нічого не перебільшуючи».

Основна частина книжки есеїстики «Відкинуті і воскреслі. Есе про письменників і суспільство» також складається із невеликих есе про відомих українських письменників, класиків української літератури ХІХ – ХХ століття. Крім цього, книжка містить нариси про сучасне українське суспільство, а також кілька інтерв'ю з автором.

Степан Васильович Процюк перебуває у віці розквіту для можливостей письменника. Для нього процес творення – це «літературна анестезія»: ніби хтось вприскує наркоз нечутливості свідомості до добра і зла і працює лише підсвідомість. Він впевнений, що найкращі сторінки прозових творів ним були написані з відчуттям запису космічного диктанту.

А ще він полюбляє спілкуватися у Фейсбуці зі своїми шанувальниками, веде цікавезний Youtube-канал з оглядами життя і творчості класиків, проводить стріми.

Твори Степана Процюка торкаються вічних питань буття, любові, втрат, боротьби за свободу. Він – майстер слова, який володіє яскравим і образним стилем. Тож побажаємо Степану Васильовичу побільше вдячних і прихильних читачів, які, на його думку, є мірилом успіху та потрібності в літературі. Сил, здоров’я і натхнення для створення нових цікавих творів, щоб поповнити і збагатити нашу українську літературу. Бо без літератури, як переконаний Степан Васильович, замість Землі була би чорна космічна діра.