25 серпня 2024 р.

Володимир Дрозд вважав, що бути письменником – це доля

25 серпня 1939 року у селі Петрушин на Чернігівщині народився Володимир Григорович Дрозд – український письменник, прозаїк, поет, драматург, журналіст, публіцист, рецензент, редактор.

З дитячих років його вабило до себе художнє слово, література, він багато читав, добре вчився. Тому не дивно, що у 1959 році, відразу після закінчення школи, цілеспрямованого й обдарованого юнака прийняли на посаду журналіста у районну газету «Голос колгоспника».

З 1961 по 1962 рік Володимир Дрозд працює у редакції обласної молодіжної газети «Комсомолець Чернігівщини», пише оповідання та новели на соціально-правдиві теми з філософськими узагальненнями й елементами фантастики. Вони увійшли у першу збірку прози «Люблю сині зорі», що вийшла друком у 1962 році. Літературна критика схвально поставилася до письменника-початківця, а Спілка письменників України відразу прийняла його до своїх лав.

Тоді ж Володимир Дрозд починає співпрацювати з республіканськими газетами «Літературна Україна» і «Молодь України». Але на початку 1963 року за бунтарство проти офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму його спочатку звільняють з роботи, а у серпні призивають до лав радянської армії й відправляють служити на 3 роки в Забайкалля, подалі від суспільства.

Після демобілізації, протягом 1966 – 1970 років, Володимир Дрозд працював старшим редактором видавництва «Радянський письменник».

У 1968 році закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка, де заочно навчався на факультеті журналістики.

З 1983 по 1985 рік Володимир Дрозд працює головним редактором у створеному не без його участі журналі «Київ», який невдовзі відзначився сміливими публікаціями заборонених творів українських авторів. З 1992 року він є головою Літфонду України. Протягом 1991 – 1999 років – секретар та заступник голови Національної Спілки письменників України

Розпочавши літературну працю як новеліст й продовжуючи час від часу писати новели та оповідання, Володимир Дрозд швидко утвердився в українській літературі як романіст і повістяр. Творча спадщина письменника вражає: 14 романів, 17 повістей, майже 3 сотні оповідань, новел, есеїв, нарисів, публіцистичних статей, рецензій, 2 збірки поезій, триактна п'єса «Леви на воротях», публікації у колективних збірках.

У своєму щоденнику 1 вересня 1988 року письменник зазначав: «Шлях мій життєвий і творчий складний… Вимушений був заробляти на життя талантом, бо дар творити нову – мистецьку – реальність відчув змалку… Але поряд із відвертим заробітком усе життя, а воно наклалося на часи для літератури дуже нелегкі, писав я на повну силу і чесно…» За словами В. Дрозда, його «завжди цікавило, що сказати, а не як сказати», головною для нього в літературному творі були «не література, як така, а душа…». А одного разу признався: «Коли світ розчаровував мене, я конструював світ наново...»

Знаковим твором, написаним у далекому 1969 році, є алегоричне оповідання «Білий кінь Шептало». Воно має глибокий філософський підтекст, порушує важливі проблеми людини у суспільстві, її знеособлення, свободи і неволі, особистості та натовпу, дійсності та мрії. 

Більшість своїх творів Володимир Дрозд писав «на повну силу, без оглядки на критику». Звісно, що з їх публікацією виникали проблеми. Так, повість «Вовкулака», переназвана у видавництві на «Самотнього вовка», йшла до читача довгих дванадцять років, роман «Ирій»шість років, роман «Катастрофа», опублікований лише в журнальному варіанті («Вітчизна» 1968, №10), був надрукований окремою книжкою тільки через двадцять років.

У 1992 році, виступаючи перед аудиторією на церемонії вручення йому літературної премії Міжнародної Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, Володимир Дрозд сказав: «Осмілюся твердити, що письменник – це не професія, і навіть – не покликання, як ми звикли казати. Письменник – це доля. І накреслена вона не лише на небесах. Вона запрограмована народом, речником якого судилося письменникові стати…»

Помер Володимир Дрозд 23 жовтня 2003 року в місті Києві, похований на Байковому кладовищі.

Немає коментарів:

Дописати коментар