25 серпня 1939 року у селі Петрушин на Чернігівщині народився Володимир Григорович Дрозд – український письменник, прозаїк, поет, драматург, журналіст, публіцист, рецензент, редактор.
З дитячих років його
вабило до себе художнє слово, література, він багато читав, добре вчився. Тому
не дивно, що у 1959 році, відразу після закінчення школи, цілеспрямованого й
обдарованого юнака прийняли на посаду журналіста у районну газету «Голос
колгоспника».
З 1961 по 1962 рік
Володимир Дрозд працює у редакції обласної молодіжної газети «Комсомолець
Чернігівщини», пише оповідання та новели на соціально-правдиві теми з
філософськими узагальненнями й елементами фантастики. Вони увійшли у першу
збірку прози «Люблю сині зорі», що вийшла друком у 1962 році. Літературна
критика схвально поставилася до письменника-початківця, а Спілка письменників України відразу прийняла його до своїх лав.
Тоді ж Володимир Дрозд
починає співпрацювати з республіканськими газетами «Літературна Україна» і
«Молодь України». Але на початку 1963 року за бунтарство проти офіційних
канонів мистецтва соціалістичного реалізму його спочатку звільняють з роботи, а
у серпні призивають до лав радянської армії й відправляють служити на 3 роки в
Забайкалля, подалі від суспільства.
Після демобілізації,
протягом 1966 – 1970 років, Володимир Дрозд працював старшим редактором видавництва
«Радянський письменник».
У 1968 році закінчив
Київський університет імені Тараса Шевченка, де заочно навчався на факультеті
журналістики.
З 1983 по 1985 рік Володимир Дрозд працює головним редактором у створеному не без його участі журналі «Київ», який невдовзі відзначився сміливими публікаціями заборонених творів українських авторів. З 1992 року він є головою Літфонду України. Протягом 1991 – 1999 років – секретар та заступник голови Національної Спілки письменників України.
Розпочавши літературну
працю як новеліст й продовжуючи час від часу писати новели та оповідання,
Володимир Дрозд швидко утвердився в українській літературі як романіст і
повістяр. Творча спадщина письменника вражає: 14 романів, 17 повістей, майже 3
сотні оповідань, новел, есеїв, нарисів, публіцистичних статей, рецензій, 2
збірки поезій, триактна п'єса «Леви на воротях», публікації у колективних
збірках.
У своєму щоденнику 1
вересня 1988 року письменник зазначав: «Шлях мій життєвий і творчий складний…
Вимушений був заробляти на життя талантом, бо дар творити нову – мистецьку –
реальність відчув змалку… Але поряд із відвертим заробітком усе життя, а воно наклалося
на часи для літератури дуже нелегкі, писав я на повну силу і чесно…» За словами
В. Дрозда, його «завжди цікавило, що сказати, а не як сказати», головною для
нього в літературному творі були «не література, як така, а душа…». А одного
разу признався: «Коли світ розчаровував мене, я конструював світ наново...»
Знаковим твором, написаним у далекому 1969 році, є алегоричне оповідання «Білий кінь Шептало». Воно має глибокий філософський підтекст, порушує важливі проблеми людини у суспільстві, її знеособлення, свободи і неволі, особистості та натовпу, дійсності та мрії.
Більшість своїх творів
Володимир Дрозд писав «на повну силу, без оглядки на критику». Звісно, що з їх
публікацією виникали проблеми. Так, повість «Вовкулака», переназвана у
видавництві на «Самотнього вовка», йшла до читача довгих дванадцять років,
роман «Ирій» – шість років, роман «Катастрофа», опублікований лише в
журнальному варіанті («Вітчизна» 1968, №10), був надрукований окремою книжкою
тільки через двадцять років.
У 1992 році, виступаючи перед аудиторією на церемонії вручення йому літературної премії Міжнародної Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, Володимир Дрозд сказав: «Осмілюся твердити, що письменник – це не професія, і навіть – не покликання, як ми звикли казати. Письменник – це доля. І накреслена вона не лише на небесах. Вона запрограмована народом, речником якого судилося письменникові стати…»
Помер Володимир Дрозд
23 жовтня 2003 року в місті Києві, похований на Байковому кладовищі.
Немає коментарів:
Дописати коментар