Вічні голоси історії Павла Загребельного

Цього року вшановуємо 100-літній ювілей нашого земляка Павла Архиповича Загребельного, який народився 25 серпня в селі Солошине Кобеляцького району. Для користувачів бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ до цієї дати було проведено літературно-художній вечір «Вічні голоси історії Павла Загребельного» в рамках міні-проєкту бібліотеки «Славу краю роблять люди».

Сьогодні без постаті цього письменника, який понад сорок років працював в українській прозі, не можна уявити української літератури. За цей час вийшло близько двадцяти його романів.

Після закінчення філологічного факультету Дніпропетровського університету Павло Загребельний півтора десятиліття працював журналістом (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуючи роботу з письменницькою працею.

Він починав писати російською, але згодом сам себе розкритикував і перейшов на українську. Адже з дитинства пам’ятав молитви свого дідуся, всотував українську історію, бо село його було пристанищем «незалежних» втікачів і знаходилося на межі земель Війська Запорозького і царської імперії.

Першою серйозною роботою Павла Загребельного стала повість «Дума про невмирущого» (1957), про молодого солдата, який загинув у нацистському концтаборі. Сам письменник у неповні 17 років добровольцем пішов на війну, після двох поранень потрапив на два з половиною роки у концтабір. Есесівці, коли він був спійманий при спробі втечі, пошкодили йому ліве око, а не помер тільки тому, що був молодим і досить міцним.

Протягом 1960 – 1980-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960), «День для прийдешнього» (1964), «Диво» (1968), «З погляду вічності» (1970), «Левине серце» та «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан…» (1983), які принесли йому світову славу майстра слова. До речі, авторська назва роману «День для прийдешнього»  – «Зло», але за радянських часів, в країні розвинутого соціалізму і побудови комунізму не належно було навіть згадувати про таке.

Романи «Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973) стали проявом патріотизму. Сміливість автора полягала у тому, що писати на історичну тему в українській літературі було заборонено. А він не лише не постраждав і переміг своїх запеклих опонентів, а й отримав за ці твори звання лауреата Національної премії УРСР ім. Тараса Шевченка.

Взагалі, Павло Архипович був дуже прямолінійною людиною, різким у висловлюваннях, критичним до графоманів, одним із небагатьох, хто боронив українську мову і літературу.

Працюючи головним редактором «Літературної газети», йому вдалося неймовірне – перейменувати «Літературну газету» в «Літературну Україну» – і це у той час, коли де-юре України ще не існувало!

А коли у 1979 – 1986-х роках Павло Загребельний очолював Спілку письменників України, то активно використовував своє службове становище на користь молодим літераторам, бо «мав нюх» на талант, допомагав початківцям в усьому. А ще прикладав неймовірні зусилля, щоб видавалась література великими тиражами, бо книгу цінував як найбільший скарб все своє життя, підтримувались і шанувались талановиті письменники.

А сам він належав до тих письменників, які заробляли собі на життя лише творчістю. Кожний його новий твір був приречений на популярність, виходив великим тиражем. Так, за видання одного роману заробляв 10-15 тисяч карбованців – за ці гроші можна було купити дві «Волги». А він витрачав їх на книжки, живопис, допомогу ближньому.

Останніми роками Павло Загребельний запевняв, що не пише, лише читає. Але, коли мав сили та натхнення, то занотовував думки та таємниці у щоденник. Але прочитати його можна буде лише через 20 років після смерті автора – у 2029 році. Тож чекаємо останнє вагоме слово від патріарха української літератури, тим часом читаючи і перечитуючи його цінну літературну спадщину.