Цвіт яблуні

      …Батько виходить в сад… Цвітуть яблуні… Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Він згадує, як шість чи сім днів тому його донечка бігала по садочку і вони разом милувалися цвітом. А як швидко все змінилося… Батько нариває повні долоні яблуневого цвіту і несе своїй бідолашній дитині, ніби встеляючи цією квітучою красою її шлях в якісь інші світи. Це все, що він може тепер зробити для неї — скласти до ніг вінок своєї вічної любові. Донечку вже гарно вбрали, він обсипає її квітами, такими ж ніжними як і його дитина. Йому здається, що вона виглядає набагато старше свого віку, ніби їй не три, а шість років.

      Так описує Михайло Коцюбинський у своєму етюді «Цвіт яблуні»  вкрай драматичну ситуацію: помирає  дитина, улюблена донечка.  Герой все ж сподівається, що станеться чудо, що вона засне, а зранку прокинеться зі здоровим рум’янцем на щоках. Але візит лікаря не залишає жодної надії…

    Так співпало, що і  письменник помер о тій порі,  коли квітнуть сади –  25 квітня 1913 року на 49 році життя. Був похований на Болдиній горі на цвинтарі Троїцького монастиря в Чернігові. На його похороні було більше трьох тисяч осіб. У труні біля голови покійного поклали вінок із цвіту яблуні, сплетений Олександрою Аплаксиною, в яку він був закоханий.  Про цей платонічний роман зі значно молодшою  за нього працівницю статистичного бюро, що тривав кілька років, розповідають більше 330 листів письменника до коханої, які Аплаксина зберегла та через багато років після смерті Коцюбинського дозволила опублікувати.
      А наостанок пропонуємо цікаву відеорозповідь Степана Процюка про Михайла Коцюбинського.