Коли говорять про
Тютюнника, неодмінно згадують перше Григора — великого українського новеліста.
А треба сказати, що Григір і Григорій були братами по батькові, Григорій –
старший. За випадковим збігом обидва брати – Григорії.
Старшого насправді
хотіли назвати Георгієм (Їгорем, як у селі казали), а чому так сталося,
розповів його брат Григір у повісті-спогаді «Коріння»: «Коли
народився Григорій, його вирішили назвати
Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Їгором. Назвали. І послали Федота Йосиповича
Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на
радощах удома — онук! — дід вирушив до сільської Ради. Але ж по дорозі була
монополька славнозвісної на всю околицю Гузійки. Як не зайти ради такої нагоди ще й до неї! І він зайшов... Коли ж
нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено
йому записати онука. Став пригадувати — не пригадується, то сказав секретареві:
"Пиши Грицьком.. Воно, мо', й не так, як казали, зате просто,
по-нашому!" І став Георгій Тютюнник, якого навіть мати не розучилася й досі
називати Горею,— Григорієм. Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі
довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в зіньківській десятирічці».
На той час, у новій
родині Михайла Тютюнника ріс другий син, якого, нічого не підозрюючи, батьки
записали теж Григорієм. Щоб відрізняти братів, меншого рідня та односельці
стали називати Григором. Із першою дружиною, Ївгою Федорівною Буденною, батько
Григорія не прожив і року. Невдовзі після народження сина (23 квітня 1920 р.)
подружжя тихо і швидко розлучилося. Після розлучення батько Григорія не одружувався
10 років, мати 7 років не виходила заміж. Михайло Васильович не полишав
старшого сина: допомагав, як міг, і багато чого навчив — скажімо, віршів
Шевченка (сам знав напам’ять мало не всього «Кобзаря»).
Григора забрали тітка з
дядьком на Донбас. Григорій 1938 р. вступив до Харківського університету.
Навчання не завершив – почалася війна. Пішов добровольцем на фронт, двічі був
тяжко поранений. Двічі втікав із полону, партизанив. По війні працював учителем, літературним співробітником,потім — редактором прози у львівському
журналі «Жовтень». Власне, у Львові письменник залишився назавжди.
Перша збірка оповідань
Григорія Тютюнника «Зоряні межі» вийшла друком 1950 р. Потім була надрукована повість «Хмарка
сонця не заступить» (1957 р.) Збірка «Журавлині ключі» — поезії, написані під час війни — побачила світ по
смерті автора, у 1963 р.
Роман "Вир" Григорія Тютюнника своєю появою засвідчив, що репресоване українське слово вижило. Епічне
полотно роману розгортається перед читачем, рясніючи найколоритнішими персонажами,
сяючи рідними серцю авторові пейзажами, спонукаючи замислюватися над вічними
питаннями людського буття. За роман «Вир» Григорій Тютюнник у 1963 році був
відзначений Шевченківською премією (посмертно).
Григорій Михайлович
носив у легенях над серцем 20-грамовий уламок німецького снаряда. Згодом уламок
вийняли, але операцій робили аж три, дві з них невдало, на спині залишилася
рана, яка не загоїлася до кінця життя. Страждав на задишку та біль у грудях,
часом нестерпні.
Мешкаючи у Львові,
Григорій тужив за рідною Шилівкою, за мамою, за молодшим братом. Цілих 15 років
брати майже не спілкувалися. Зрідка бачились, але давалася взнаки велика
різниця у віці: без батька говорити не було про що. Григорій Тютюнник
поховагний на Личаківському цвинтарі у Львові.
Завершуємо розповідь про Григорія Тютюнника словами
його молодшого брата, бо краще сказати про цього унікального письменника, його
творчість не зміг би ніхто: «Мало - бачити. Мало - розуміти. Треба любить.
Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові»…
Немає коментарів:
Дописати коментар