Перемога в
міжнародному літературному конкурсі «Гранослов» і «У свічаді слова», звання
лауреата премії імені Василя Стуса та премії Національної спілки письменників
«Благовіст». Вона володіє майже усіма літературними жанрами, серед яких і
поезія. Хоча вірші пише змалечку, але про те мало хто знає, бо письменниця
вважає їх недосконалими.
Коли у Валентини
з’явилися перші твори, її зразу помітили. Тоді наш видатний український поет
Валерій Ілля написав про неї у журналі «Основа»: «В українську літературу
прийшов Майстер. Попросимо Божу поміч до його тривання».
А видатний український
письменник Олександр Сизоненко сказав: «Давно вже не читав із таким захватом
прозу. З часів Олеся Гончара, Павла Загребельного, Григорія та Григора
Тютюнників, Євгена Гуцала і Володимира Дрозда… А тепер ось – Валентина
Мастєрова! Так, я читав, не відриваючись, до третьої-четвертої години ночі.
Того самого вам бажаю. І, певен, так воно й буде.
Наша література
поповнилася справжнім твором — глибоко народним, високохудожнім, без
викрутасів-прибамбасів. Роман Валентини Мастєрової подарує вам гіркий шмат
життя, у якому пізнаєте навколишню дійсність, що бере нас за горлянку —
особливо в селах. Але возрадує вас правдивістю вчинків і подій, яскравістю й
переконливістю людських доль і характерів, майстерними діалогами теж
вихопленими з живого життя».
До 2013 року працювала
редактором газети «Наш край» Чернігівського району, а з 2001 року Валентина
Мастєрова переїхала з обласного центру в село Красилівка Козелецького району,
де мешкає і творить по цей день.
Письменниця зауважує:
«Завжди вголос промовляю слова своїх героїв. Коли чую, що воно — звучить
неприродно — брехня, ця баба так не скаже. У якому б страшному не стояла на
городі, завжди у кишені є ручка і блокнот. Там і записую думки».
Про роман «Суча дочка»
автор говорить: «Він наполовину автобіографічний. В мене була особиста драма.
Я вам чесно зізнаюся: коли я писала цей роман, мені було неймовірно важко. Я
була на межі самогубства. І я не знаю до цього часу хто кого врятував – чи мій
біль «Сучу дочку» чи «Суча дочка» - мене».
А в «Смарагді» зібрані
її душевні протиріччя.
«Душа шукала любові,
серце тікало від кохання».
«Не всі дороги ми
обираємо. Інколи дороги обирають нас».
«Слова теж січуть не
згірш лозини. Тільки лозина по тілу січе, а слово по серцю».
«Якщо жити серцем, то
розум потім не здатний буде усьому дати раду. І що таке серце – почуття й
інстинкти».
«Кому дано більше
любити, тому дано більше й прощати».
«Кохання буває перше й
останнє, справжнє і легковажне. Але як розпізнати, що то останнє, що то
справжнє, а все, що було до нього, не варте пам’яті? І чи потрібно
розпізнавати, а не стати на поєдинок із власним серцем, щоб убити в ньому,
можливо, найвеличніше своє почуття? І що страшніше у цьому поєдинку — бути
переможеним чи переможцем?».
«Кохання само ходить по
землі, але закоханим дарує крила, часом настільки сильні, що вони підносять
людину на незнану досі височінь, щоб з такої ото висоти глянути на життя і
відчути, яке воно прекрасне. Може й не надовго відчути, яке воно прекрасне.
Може й ненадовго відчути, лише на коротку мить.
Але яка то мить!
Варта цілих десятиліть
сірих буднів без любові!»
«…зустрічаються двоє на
перехресті життя. Позаду у кожного власна дорога, по якій розгублені роки. На
плечі тисне багаж пережитого, у кожного — свій. І от вони зустрічаються. Чому?
Навіщо?
Доля зводить їх,
немилосердна доля зводить, щоб розлучити. Розлучити з коханням, повернути
обличчям до обов’язку, до умовності, до холоду і порожнечі у власному серці».
«Одного разу почула, що
у райцентрі Народний Рух організовує мітинг. На власні очі їй хотілося
побачити, як захитається, а потім і провалиться земля під тими, хто знищив її
кохання.
Не бійтеся, нічого не
бійтеся, — біля мікрофона, на високому ґанку районного Будинку культури стояв
інтелігентного вигляду чоловік без шапки. — Дотримуйтеся порядку і не
піддавайтеся на можливі провокації. Шановні громадяни! — пролунав упевнений
голос, і майдан затих, заспокоєний його впевненістю. — Сьогодні для нас
важливий день — запам’ятайте його. Цього дня ми нарешті усвідомили, що ми —
люди, ми — українці. І не тільки ми, а й вони, — показав рукою на невеличку
купку райкомівців, що стояли між засніженими ялинами неподалік приміщення
райкому партії. — Вони теж усвідомлять, що ми великий народ, коли об’єднаємося.
Єднаймося, браття! Нехай живе вільна незалежна Україна! — підняв руку, і над
його головою у світлі прожекторів замайоріло жовто-блакитне полотнище».
Немає коментарів:
Дописати коментар