середа, 21 жовтня 2020 р.

Величальна матері

Важливе місце у творчості видатного сучасного українського поета Бориса Олійника (1935 - 2017), якому 22 жовтня виповнюється 85 років від дня народження, посідають вірші, присвячені матері.

В літературі багато написано про матерів, про батьків взагалі. Кожен з дитинства пам'ятає тепло та турботу матері, ця тема близька і зрозуміла усім. Ми даремно забуваємо, що за кожною геніальною людиною, за всіма здобутками людства в науці, мистецтві тощо стоять матері, найчастіше — прості трудящі жінки із мудрими очима, без яких не було б не тільки усіх наших цивілізаційних здобутків, але й будь-якого духовного розвитку. Любов до слова, до рідної землі дається нам у дитинстві через колискові пісні, які співає нам мати, через казки та ту турботу й ласку, яку вона нам дає. 

Мати в поезії Бориса Олійника — це Берегиня роду, уособлення доброти, ніжності, тепла.

Справжнім поетичним шедевром, сплеском синівської любові і вдячності є вірші із циклу "Сиве сонце моє", який Борис Олійник присвятив пам'яті своєї матері. Смерть матері змусила сина замислитися над її долею, згадавши все їхнє життя. З рядків поезії, які складають цикл, поволі постає образ простої селянської жінки. У роки війни вона була ще молодою: "Вже — солдатка. Іще — не вдова". Закінчилася війна, повернулися з фронтів ті, кому судилося повернутися. А до неї замість чоловіка прийшла похоронка. А далі — доля вдови-солдатки. Жила вона, "як усі", жила життям усього народу, розділяючи з усіма всі радощі і труднощі. Жити, "як усі", — це, за Борисом Олійником, жити за законами народної моралі, в якій завжди на першому місці стоять поняття Совість, Доброта, Робота. Сина мати ніколи не повчала, а виховувала власним прикладом. Мати для ліричного героя — носій простих й одночасно вічних моральних істин.

У вірші "Мати наша — сивая горлиця" "до її серденька горнуться" не тільки діти. Відчуваючи її тепло і доброту, весь навколишній світ лине до неї, відповідає добром, наділяє її своїми дарунками:

Золота бджола — намистиною,

Небо — празниковою хустиною...

Жура-журавель над криницею —

Чистою сльозою-водицею,

А земля — пшеницею ярою...

А мати озивається до всіх до них — піснею.

Ліричний герой поезії «Мати сіяла сон» захоплюється душевністю та працьовитістю рідної неньки. Мати для нього — сонце: «Я несу його в світ, щоб не тільки мені, щоб і вам сонячно».

Символом материнського чекання є жінка-мати в поезії "Мати". Із прадавніх часів повелося на українській землі, що матері, благословивши синів і провівши їх у далеку путь, з тривогою і надією чекали на їх щасливе повернення — з чумацького походу, з війни, із заробітків. Чекали, не втрачаючи надії, скільки б років не минуло... А сучасна мати чекає сина з незвичайної мандрівки — з космосу. Якщо він не повернеться, то стане для хлопчаків одвічною зіркою, героєм поем і романів. А у матері ніколи вже не буде сина. І тому вона, в тривозі і надії, вночі йде за село і ставши на коліна, молиться небові, молиться на... рідного сина.

Остання поезія циклу "Мамо, вечір догоря" (покладена на музику і звучить як пісня у прекрасному виконанні Ніни Матвієнко) сповнена невимовної любові і світлої печалі. Життя триває. Знову прийшла весна, яку так любила мати. Зацвітає вишневий сад, посаджений її руками, з далеких країв повернулися на рідну землю журавлі, біля тихої стежки, якою вона ходила, зацвіла матіола. Все навколо нагадує її, викликає теплі, незабутні спогади. 

Поет писав про свою матір, а написав про всіх матерів, які самі жили за законами Добра, Справедливості, Співчуття і своїх дітей навчили, "як на світі по совісті жити".

Немає коментарів:

Дописати коментар