Я цікавлюся світом, в якому я живу…

     … і відповідно Україною, часом, епохою, в якій я живу. Я як людина, чиєю професією є осмислювати реальність, цікавлюся дуже багатьма речами, які діються на цьому світі, –  так говорить  Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка, публічна інтелектуалка, літературознавець  і громадський  діяч. Тривалий час вона працювала викладачем. Причому лекції з естетики кандидат філософських наук Оксана Забужко читала не тільки київським студентам, а й їх колегам з всесвітньо відомих університетів: Гарвардського, Йельського, Колумбійського.

        Окса́на Стефа́нівна Забу́жко народилась 19 вересня 1960 року в Луцьку. Вона одна з небагатьох українських письменників, чиє ім’я відомо принаймні кожній освіченій людині і одночасно одна з небагатьох українських письменників, які живуть на гонорари від написаних книжок. Хоча, значна частка доходу – все ж від книг, виданих за кордоном. З ім’ям Оксани Забужко пов’язаний вихід сучасної української літератури на міжнародну арену. Твори письменниці перекладені понад 20 мовами, окремими книжками виходили в Австрії, Болгарії, Італії, Ірані, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції. Поезії Забужко покладені на музику багатьма українськими та зарубіжними композиторами.

«Мій читач — розумний, думаючий, незалежно від того, україномовний чи російськомовний, до якої вікової і соціальної категорії належить. Він є абсолютно в усіх соціальних групах», – сказала Оксана Забужко в інтерв’ю журналістці Яні Соколовій в Полтаві під час перебування на першому міжнародному поетичному фестивалі Meridian Poltava.

То які ж вони, її книги?

Дебютувала Оксана віршами в періодиці ще у 9 років. У видавництві «Молодь» (1973) була запланована до друку її перша поетична збірка «Весняна акварель», передмову до якої написав Михайло Стельмах. Але в творчу біографію юної авторки знову втрутилися історичні події: під час репресій 1972 року її батьки потрапили в «чорні списки», і «Весняну акварель», уже підготовлену до друку, було знято з виробництва. Тих своїх ранніх віршів Забужко ніколи потім не публікувала, а першу поетичну книжку, уже іншого змісту («Травневий іній»), змогла видати тільки в 1985 році.

Перший роман «Польові дослідження з українського сексу», виданий 1996 року, став першим феміністичним твором в українській літературі й наробив багато галасу в суспільстві через відверті еротичні сцени та сміливі міркування про українську та жіночу ідентичність. Роман витримав десяток перевидань лише українською мовою, він перекладений на майже двадцять іноземних мов. Поставлені на його основі вистави досі збирають аншлаги у світі.

Найвидатніший, за оцінками української та зарубіжної критики роман Оксани Забужко, «Музей покинутих секретів» (2009), перекладений шістьма мовами, — це родинна сага, де присутні три ключові для української історії епохи — Друга Світова війна, 70-ті роки, ранні 2000-ні. Зокрема, авторка приділяє багато уваги епосі УПА (Української Повстанської Армії), демонізованої радянською історіографією. Важливою рисою письма Оксани Забужко є його зверненість до світу, націленість не лише на внутрішню аудиторію, а доступність для західного читача. Свідченням цього є літературна премія Центральної та Східної Європи «Анґелус» (Польща), яку письменниця отримала в 2013 році.

Найвідоміша книга Оксани Забужко у жанрі нон-фікшн — «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). У цьому безпрецендентному для України інтелектуальному бестселері, по-перше, українська культурна історія осмислена через Лесю Українку, жіночу постать, як «Іншого», з постколоніальної точки зору. По-друге, Забужко пише про роль і свідомість української шляхти, яку, якщо скористатися образами самої Лесі Українки, можна назвати «великопанською» (на противагу «глибокохамській» радянській) спільнотою.

Збірка оповідань Оксани Забужко «Сестро, сестро» (2003) – це спроба дослідити автономний світ жінки. Мотив сестринства є наскрізним у прозі письменниці, але з розгортанням нових епізодів та історій жіночого становлення героїнь цей мотив модифікується. Якщо у першому творі збірки «Сестро, сестро» розповідається про історію формування сестринсько-материнського комплексу, то в інших творах він постає як сестринство-дружба-кохання («Дівчатка»), сестринство-двійництво («Я, Мілена») тощо.

«Let my people go: 15 текстів про українську революцію» (2007) Оксани Забужко — не персональна письменницька «хроніка революції», хоча деякі, незнані українському читачеві, інформаційні штрихи до загального тої революції портрета вона додасть. Але насамперед це спроба відповісти на головне питання, яке автора тоді мучило, — як водночас проживати історію і писати про неї, як, перебуваючи «всередині» неї, добувати з неї смисл — той, котрий зрештою й відкладається в арсеналі культурної пам’яті народу.

Назвою книжки Оксани Забужко «І знову я влізаю в танк» (2016), до якої ввійдуть статті, есеї, інтерв’ю та спогади, написані й опубліковані в 2012-2016 роках, став рядок з її вірша «Диптих 2008 року».

На переконання пані Оксани, найефективнішою зброєю масового нищення у ХХІ столітті буде вже не атомна бомба, а «цілком промислові», наразі ще грубі й недосконалі, технології доведення цілих країн і реґіонів до масового божевілля й масового самогубства.

«Саме проти цих технологій ми й воюємо (хай переважно ще самі того не усвідомлюючи!). Не тільки за свободу своєї країни – за свободу людського розуму. За дух, який «літає, де хоче», – говорить Забужко.

Цій війні, що триває не одне десятиліття, зі слів письменниці, й присвячено її збірку малої прози, саме вона – посібник з виживання в умовах інформаційної війни.

За жанром це тексти дуже різні: від «авторської колонки» й актуального інтерв’ю – до історико-мемуарної розвідки та культурософського есею. Частина з них уже відомі українському читачеві, натомість близько половини вперше надруковані українською.

В одному із інтерв’ю Оксана Забужко сказала: «Не все ж пишеться, що хоче написати. Процент реалізованих задумів по відношенню до нереалізованих у мене (взагалі це було б цікаво опитати різних письменників на цю тему) приблизно 1 до 10. Це в кращому разі. Є чимало закінченого, що я не хочу публікувати, не вважала за потрібне. Десята частина – те, про що думала, що хотілось, що писалось, але не дописалось. Пишеш, доводиш до сотої сторінки і бачиш, щось не те. От розлюбила ти цю річ по дорозі. Такого було і не мало. В мене немає нелюбимих творів. Коли я його розлюблюю по дорозі, я його просто перестаю писати. Я, як всі серйозні письменники, веду, як казав Достоєвський, “дневник писателя”. Це не побутовий щоденник. Це якісь записи, роздуми, задуми, нотатки, враження, рядки, образи і т.д. Але в цілому воно відбиває мою внутрішню біографію. Коли перекинути років 20 назад, видно, чим я на той час жила і можна відновити навіть подієву канву. Але це такі речі, які публікуються тільки після смерті письменника. Часом стає шкода того, що не доведено до кінця».

То над чим нині працює пані Оксана?

Зайшовши на її сторінку в Facebook можна дізнатися (інформація за 15 вересня):

«І, для різноманітности, про хороше: хто чекав на публікацію мого «карантинного» (майже 100-сторінкового!) есею «Пам'яті Оксани Радиш» - відтепер цей «інтелектуальний серіал», або ж історико-літературний детектив, щопонеділка на DW, тобто ви його читатимете «порціями», приблизно стільки ж часу, скільки я писала (майже 2 місяці). Сьогодні - перша подача!

З Богом - і хай наша «довга дорога з Бад-Емсу» нарешті таки приведе нас до себе!)»                           
                                                https://p.dw.com/p/3iOAd