понеділок, 7 вересня 2020 р.

Славний майстер реалістичної прози був закоханий в Україну

      Письменницький талант Олександра Івановича Купріна, відомого російського  письменника, повною мірою  розкрився на Україні, а її люди надихали його творити на літературній ниві.
Олександр Іванович Купрін народився 7 вересня 1870 року в містечку Наровчаті Пензенської губернії в родині дрібного чиновника.
 Народження майбутнього письменника  передувала досить дивна історія. Сім’ю довго переслідували нещастя – однин за одним народжувались хлопчики і швидко помирали. Коли його мати Марія Олексіївна знову завагітніла, їй  люди порадили звернутися до одного старця. Старець помолившись, запитав коли має народитися дитя. Почувши відповідь, що в серпні, він порадив: «Тоді ти назвеш сина Олександром. Приготуй хорошу дубову дощечку, і, коли народиться немовля, нехай художник зобразить на ній точно за мірками новонародженого – образ святого Олександра Невського. Потім ти освятиш образ і повісиш його в головах дитини. І святий Олександр збереже його тобі». Це був своєрідний талісман письменника, який мати віддала перед одруження сина як батьківське благословення.
       Рано залишившись без батька, провів безрадісне «казенне» дитинство спершу в Будинку для вдів у Москві, де перебувала його мати, потім у Розумовському благодійному сирітському пансіоні. У 10 років Купріна віддали у 2-гу московську військову гімназію, реорганізовану незабаром у кадетський корпус із суворим солдатським режимом і тілесними покараннями. Збереглися його вірші, які писав Купрін-кадет в 13-17-літньому віці.
   У вісімнадцятирічному віці Олександр  Купрін вступив до московського Олександрівського військового училища. Тут він написав і анонімно опублікував перше оповідання «Останній дебют».
Після закінчення училища Купріна у чині підпоручика було направлено у 46-й піхотний Дніпровський полк, що стояв у Проскурові Подільської губернії (нині Хмельницький). Будні глухого містечка, побут і звичаї заштатного офіцерства, міщан описав він згодом у оповіданнях «Дізнання», «Похід», «Прапорщик армійський», «З вулиці», «До слави», «Напівбог», у повісті «Поєдинок».
Купрін їде до Петербурга, але не складає іспит в Академію Генерального штабу і йде з армії. Він залишив службу в армії і відбув у Київ, де перебивався випадковими заробітками.
     Олександр Купрін стверджував, що письменником став випадково, а в деякій мірі це і заслуга його першої дружини Марії. Письменник більше любив проводити час в кабаках та прогулюватись. Але незадоволена дружина виганяла його із дому з вимогою не повертатись, доки не напише новий розділ. Саме так був написаний твір «Поєдинок», який зробив Олександра Купріна світовим письменником! А його друзі стверджували, що Купрін писав образ героя Ромашова із себе.
Життя Купріна в 1895-1900 роках було особливо різноманітне й строкате. Прагнучи, за власним висловом, «бачити все, знати все, уміти все й писати про все», Купрін багато їздить, охоче змінюючи професії, спосіб життя, оточення.
Він встигає попрацювати токарем на заводі, суфлером в театрі, продавцем унітазів. Був складачем, столяром, псаломщиком, займався землемірними роботами і зуболікарською справою, вирощував махорку, плавав кочегаром, рибалив і вантажив кавуни. Літав на аероплані, гасив вогонь з пожежною командою, спускався на морське дно... Кажуть, деякі «подвиги» йому приписували «доброзичливці», але аж надто вони підходили до його суперечливого характеру письменника-бунтаря.
Епізоди такого вільного напівбродячого життя поряд з армійськими буднями лягли потім в основу більшості творів письменника. В 1890-ті роки Купрін — активний працівник щоденної преси. Він співпрацює в київській щоденній пресі, потім у житомирських, одеських, ростовських, поволзьких газетах. Фейлетони, судова хроніка, оповідання, передові статті, вірші, нариси, театральні рецензії – такий діапазон газетяра Купріна. За час свого п'ятилітнього перебування в Україні, з 1894 року, він друкувався в газетах «Киянин», «Київське слово», «Волинь» (Житомир), «Одеські новини». Написані для київських газет нариси склали цикл «Київські типи», що викликають інтерес і донині.
Найбільш цікавою та плідною для молодого письменника стала поїздка по Донецькому вугільному басейну навесні 1896 року.
На заводах і шахтах йому довелося зіткнутись з диким капіталізмом, побачити справжнє лице технократії і робітників. «Виробничі» нариси Купріна не тільки передавали гарячковий темп прогресу, що розбудив донецькі степи. Вони показали «висушуючий тіло і душу» каторжний труд робітників.
Приїхавши в Донбас із записною книжкою кореспондента київських газет, Купрін вивозить звідти не тільки захоплюючі і жваво написані нариси про південну промисловість, а й цілу серію оповідань. Протиріччя між торжествуючим капіталом і підневільною працею на Донеччині потрясло Купріна та  визначило ідею його повісті «Молох» (1896).
Пізнаючи повною мірою нелегку щоденну працю газетяра, письменник продовжує шліфувати свій улюблений жанр – оповідання. І, як наслідок, у 1897 році вийшла перша книжка О. Купріна «Мініатюри», куди увійшли твори спочатку надруковані в різних газетах.
Перші критичні відгуки на книгу були суперечливими. Молодого й талановитого автора звинуватили в колекціюванні «дивних випадків» і «чудернацьких сюжетів». За різноманіттям тем читачі побачили надмірне захоплення прикладами незвичної поведінки літературних героїв. Рецензенти писали, що читач відмовляється вірити у правдоподібність штучно збудованих сюжетних поворотів, де переважають дивовижні життєві випадки. Та попри всі зауваги Купрін демонструє у своїх оповіданнях впевнені ознаки художньої майстерності. Робота журналіста збагатила письменника цінними спостереженнями за типами людей і відбором явищ дійсності для  зображення.          Для письменника вже визначились теми, які віднині стають постійними: військове середовище; життя художників, акторів, журналістів; розповіді по тварин. З особливою ніжністю письменник створює низку оповідань про дітей.
Велику увагу читачів привернула у 1898 році романтична повість Купріна «Олеся» з підзаголовком «Із споминів про Волинь». Майстерно описані пейзажі українського Полісся органічно вплітаються в історію кохання сільської дівчини-чарівниці до молодого поміщика. Відтворені в повісті «Олеся» реальні події відбувалися в колишньому селі Казимирка (нині — Кузьмівка) в Сарненському районі на Рівненщині. Сюди Олександр Купрін приїхав 1897 року, куди його запросив друг, написавши, що тут, на Поліссі, можна успішно вирощувати махорку-сріблянку. І ось молодий літератор з двома чемоданами насіння прибув на станцію Вовча, його зустрів Трохим Щербатий і прямою дорогою, яку називають Крешенським шляхом, повіз до Казимирки. Їдучи, письменник чув жахливе завивання вовків, бачив таємничий поліський ліс і клаптики засніжених полів. Вже першого дня в нього народився задум оповідання «Сріблястий вовк», а ще Олександр Іванович зрозумів: якщо не пощастить із бізнесом (а саме так і сталося), то привезе натомість до Києва записи невідомих широкій аудиторії легенд і переказів.
Письменник полюбляв гуляти з молоддю на берегах річки Зульня, яка протікає через село, був дуже допитливий, цікавився життям місцевого люду, вивчав їх говірку. Цінність прототипів і сюжетів для майбутніх творів переважила зиск від вирощування махорки-сріблянки. З грудня 1897-го по червень 1898 року Олександр Купрін насолоджувався перебуванням серед волинських поліщуків.
У місцевій церкві, котра, на жаль, не збереглася до наших днів, Олександр Купрін служив дяком, надавав посильну медичну допомогу селянам. З Казимирки Олександр Купрін повіз задуми шести творів світового значення. Крім «Олесі» і «Сріблястого вовка», це оповідання «На глухарів», «Запечатані немовлята», «Конокради», «Лісова глушина».
Як свідчать старожили, прототип Олесі — Соломія справді мала чаклунські здібності, знімала пристріт, ворожила на картах тощо. Не дивно, що непосидючий Олександр Купрін познайомився з Мануйлихою та молодою красунею-чаклункою. Прототип Олесі — Соломія прожила до 1954 року.
Повість у 1955 році екранізували спочатку у Франції (роль чаклунки виконала Марина Владі). 
      А в 1971 році – в Україні: фільм на кіностудії Олександра Довженка поставив Борис Івченко (у ролі Олесі знялася Людмила Чурсіна).
Ім’я російського письменника тісно пов’язане з історією села Кузьмівки, тому у приміщенні школи діє літературно-етнографічний музей. Половина експонатів стосується перебування в селі відомого письменника, завдяки якому предки нинішніх жителів увіковічені в чудовому творі. До речі, багатьох прізвищ і прізвиськ автор не змінював. Педагоги й учні місцевої школи по краплинах визбирували факти про перебування письменника в селі, а також предмети побуту того часу. Родичі й музейні працівники з батьківщини Олександра Купріна надіслали фотознімки, деякі документи.
Після 1917 року О. І. Купрін живе в еміграції – у Франції. Туга за рідними краями не дає спокою письменникові. Проживши близько 20 років у Франції, Купрін так і не зміг адаптуватися за кордоном. Живе і пише він лише на матеріалі яскравих і різноманітних спогадів, серед яких і Україна. Немов птахи, полетіли на далеку батьківщину листи до сестри Зіни, друзів, просто знайомих.
Мрія Купріна про повернення додому збулася, але, на жаль, занадто пізно. Після двох десятиліть відсутності смертельно хворий Купрін приїхав додому помирати. Купрін Олександр Іванович помер 25 серпня 1938 року, проживши в рідній країні трохи більше року.
До речі, помер Купрін, так як напророкувала «поліська відьма» Мануйлиха Івану Тимофійовичу, герою повісті «Олеся»: «Якщо в 67 років не помреш, то…». Купрін не дожив до 68 років один день.

Немає коментарів:

Дописати коментар