Слово гострив на кремені своєї душі: 150 років від дня народження українського прозаїка Василя Семеновича Стефаника

Василь Стефаник є великим майстром малого жанру, одним із найбільш відомих і вшанованих письменників України. Важко уявити скільки людського горя пропустив крізь себе цей видатний український новеліст, щоб написати свої вражаючі твори. Він різьбив свій світ і заточував гостре слово об свою душу, не жаліючи сил та часу. Саме завдяки цьому його неймовірні новели торкаються серця кожної людини, яка вирішить поринути у творчість Василя Стефаника. Працівники бібліотеки-філіалу № 7 підготували інформацію про письменника з нагоди 150-річчя від дня його народження.

«Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і, намочене в труті-зіллі, пускати буду наліво…». Це цитата із твору «Моє слово», який є своєрідною сповіддю наболілої душі, криком про відчай і розпуку, наближений до таких жанрів фольклору, як голосіння або плач та замовляння.

Василь Стефаник походив із селянської родини, не цурався тяжкої праці та рано почав писати. Саме тяжке становище селянства було провідною темою його творів упродовж всієї літературної діяльності. Стефаник описує трагедію тогочасних людей, зубожіння села, тяжку працю та безвихідь.

В одному з листiв письменник зiзнався: «Кожна моя дрiбниця, яку я пишу, граничить з божевiллям, i я нiкого в свiтi так не боявся, як самого себе, коли я творю». Недарма його приятель Кирило Гаморак застерігав: «Не пиши так, Василю, бо вмреш!».

Слово Стефаника було дуже скорботним, воно приголомшувало, але разом iз тим не гнiтило, а збуджувало волю до боротьби, пiдтримувало вiру в свiтле майбутнє, було сповнене могутнього протесту проти гніту i кривди.

Та не тільки слово, але й вчинки Василя Стефаника були протестом. Радянський уряд розумів великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, тому з метою пропаганди призначив йому в 1928 році персональну пенсію. Василь Семенович у 1933 році відмовився від неї, коли дізнався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції.

Згодом митрополит Андрій Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убитих голодом українців.

Новелістика В. Стефаника, що знаменує перехід української прози до принципів модерного письма, відрізняється національною самобутністю, колоритом, своєрідністю осягнення дійсності, свіжістю творчих рішень. Саме цей письменник, чия літературна спадщина нараховує лише кілька десятків творів, а періоди творчого мовчання значно триваліші від часу плідної творчості, зумів докорінно змінити формальний бік твору і здійснити потужний прорив у жанрово-стильовій сфері, наблизити українську літературу до вершин європейського мистецтва, а подекуди і випередити його.

Твори Василя Стефаника перекладені багатьма мовами та торкнулися струн душі великої кількості народів. «Се правдивий артист із Божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом», — казав про письменника Іван Франко.